Реклама

або чому молодь робить татуювання

Молодь робить татуювання. Кольорові, просто чорні, на зап’ястку, на спині, між грудей, величезні, непомітні, особливі та банальні. Роблять, бо хочуть запам’ятати подію, мати на тілі символ чогось або ж це просто виглядає гарно.
Ми запитали в людей, які ходять острозькими вулицями, про те, чому вони зробили свої татуювання. А вони нам не відмовили.

Соломія Войтович

Я вирішила зробити татуювання у 16. Але зрозуміла, що це ще замалий вік – я ще виросту, шкіра розтягнеться – і я вирішила зачекати.

Тоді думала про татуювання заради бунту. Це був бунт проти стереотипів. Якщо чоловік одягнений в чорний одяг, з пробитою губою та слухає «метал», то він поганий, і нічого, що всередині він може бути дуже доброю людиною. А панянка, яка несе себе як миролюбна, така вся правильна до глибини кісток, може виявитися такою «мраззю». І мене так це дратувало: люди судять за оболонкою, не заглиблюючись усередину. Ти або суди заглиблюючись, або взагалі не суди.

А я в школі була така активістка: голова самоврядування, концерти, МАНи [Мала академія наук – ред.], нанана. І мені так хотілося: от ви думаєте, що я така класненька, а я не буду класненькою, і що ви зробите? Але добре, що я стрималася, бо татуювання тоді б розпливлося, і зараз було б ніяке.

Коли набивала перше татуювання у 18, то думала вже не про бунт, а про себе.

У мене був друг, до якого приїхав друг. Ми з ним сіли говорити, а він такий: «А ти знаєш, а я татухи б’ю», а я така: «Ой клас, а я хотіла давно». Ескіз хотіла той з 16 років. Кажу, коли, а він – завтра. Завтра – окей.

Я цілу ніч не спала, бо переживала: а що мама, а що тато, а це ж на все життя, а заміж, а «всі діла».

Він набивав мені татуювання години дві.  Це була мандала. Загалом, це щось означає, але для мене – ні. Я не надаю смислів моїм татуюванням.Я не сказала батькам, що робила татуювання, але в «Інстаграм» закинула фото процесу. Якісь знайомі подзвонили татові, тато дзвонить до мене: «Ну що там, як справи? Я бачив татуху зробила, да?». Я просто мовчала. Тут мама підключається: «Ти ж розумієш, що це на все життя. А на роботу як? А вінчатися ти як будеш?». Тато такий: «Я завтра приїжджаю до тебе в академію».

Вони думали, що якщо я зробила татуювання, то я тут скололася, скурилася, всьо – дитина пропаща. Тато приїхав на наступний день, пішов у деканат. Лариса Степанівна [заступниця декана гуманітарного факультету – ред.] каже: «Усе нормально, ну прогулює, усі прогулюють, звичайна студентка». Тато тоді заспокоївся, але тиждень зі мною не говорив.

Мене дуже здивувала бабуся, якій 70. Вона сказала: «Боже, яка ти молодець. Так гарно! Така гарна квіточка». І я така: «Хвала, хвала, хвала».

Друге татуювання я зробила в 19 –  трикутник між грудей. Я подивилася на своє тіло й вирішила, що ось тут мені треба трикутник. Люблю геометрію в повсякденні. Це було боляче, бо тут немає жирових клітин. Але я от чогось хотіла, щоб друге татуювання мені боліло. Мені хотілося відчути цей біль татуювання.Я його не показувала, соромилася, у мене були комплекси – показати трохи більше свого тіла. Зараз я попрацювала над цим і тепер можу його показати.

Але от я не хочу, щоб було так: «От дивіться, у мене є тату, я вся така неординарна». Якщо ти вся така неординарна, то тобі вистачить сказати два речення. Коли ти завойовуєш увагу людей за рахунок своєї розмальованої руки, то надовго цієї уваги не вистачить.

Мої татуювання – це самоствердження мене в моїх очах. Це, як мастурбація, я роблю це для себе з собою.

Завжди здавалося, що коли я зроблю татуювання, я буду дуже сильно про це шкодувати, але мені так хотілося. Мені так хотілося порушити ці правила. Але я зробила і зрозуміла, що це для себе, а не для правил. Це для того, аби щось змінилося в тобі.

А якщо я одного разу прокинуся і зрозумію, що мої татуювання мені не подобаються, я прийму це. Це повага до себе. От мені колись хотілося, і я це зробила. А щодо старості, то я й так в старості буду «не очінь» виглядати, то мені все одно, як буде виглядати моє татуювання.

Алла Штенбрехт

У 2015 я поїхала вперше на фестиваль. Мені сподобалося, як виглядають різні люди: дреди, татуювання, різнокольорове волосся. Хотілося стати частиною цього. Тоді ж з’явилося бажання зробити татуювання, але я чекала шкільного випускного, аби мама не сказала: сховай татуювання за сукнею з довгими рукавами. І я почекала, доки поїду в університет.

Моє перше татуювання – це ключ на спині, друге – квіти на руці. Квіти – це просто гарно, а ключ – бо люблю музику.

Перше я набила в Рівному.  Тоді ми з одногрупницею отримали стипендію й набили татуювання, щоб пам’ятати, що колись у нас була стипендія. Мамі я сказала про татуювання, коли їхала в поїзді. То вона сказала, щоб я виходила та йшла додому.

А про друге татуювання я їй кажу: «У мене будуть квіточки на руці», вона: «Я проти, я проти». А я просто схотіла собі велике тату. Знайшла в «Інстаграмі» ескіз, зв’язалася з людиною, яка мені вже набивала тату, запитала, чи можна зробити щось схоже – хотіла геометричні квіти. Він сказав: «Без питань». І я поїхала набила.

Мама потім каже: «Я думала, це будуть дві маленькі квіточки, а це ж на всю руку!»

А бабуся запитала:

-А це змиється взагалі колись?

Кажу:

-Ні.

Воно в мене таке, що якщо набридне, то можна розмалювати.

Мої татуювання – це частина мого образу.

Сама займаюся музикою та акторською майстерністю. Пишу трохи, зараз більше прозу, ніж вірші. Раніше думала, що в мене вірші гарно виходять, але в нас зараз є предмет «Теорія віршування», і я на ньому зрозуміла, що вірші в мене – зовсім ні.

Коли я фотографуюся, намагаюся показати, що в мене є татуювання. Це виглядає цікаво. У моєму Старокостянтинові є такі бабусі, що аж проводжають поглядом, коли я йду. Їм незвично таке бачити. А в моїй старості, я думаю, мої татуювання будуть розмальовувати онуки й будуть радіти.

Коли я зробила татуювання, я відчула себе в тій тусовці, яку бачила на концерті в 16.

Аліна Пономаренко

У мене є чудова сестра Вікторія, яка вирішила зробити мені подарунок на наше 19-річчя – парні татуювання.

Наше перше я не хотіла, бо боялася. Це була фреска Мікеланджело «Народження Адама»: дві руки, які постійно тягнуться одна до одної. У Віки – рука Бога, а в мене – Адама. Це зв’язок двох особистостей, прототип наших стосунків з сестрою. Це було швидко і неболяче, як сказала Віка: «20 хвилин і все – на все життя».

Спочатку тобі боляче і ти боїшся, а потім розумієш, що тобі треба ще й ще.

А ще одну ми набили за день до Дня народження – Анрі Матісс «Танець». Вона зображена не так, як було в оригіналі, а так, як бачив татуювальник.

І наше третє татуювання – це логотип Монатіка. Творчість цієї людини для нас важлива. Це татуювання показує ритм серцебиття життя, його етапи: падіння, підйоми. Я сприймаю його як свій власний шлях становлення колажів, які ми створюємо разом з сестрою. Від оригіналу логотипу це татуювання відрізняє крапка зверху. Ця крапка мені говорить про те, що немає межі досконалості: коли думаєш, що ти вже досяг певної висоти, завжди є ще щось, вище й вище.

Вікторія, сестра Аліни.

Я завжди була ініціатором татуювань, бо я люблю татуювання, а Аліна розуміється на мистецтві. Тому я коли вирішувала, що нам потрібне татуювання, я завжди радилася з Аліною, що це буде. Я – ідею, Аліна – картину, татуювальник – саме зображення. Ми довіряємо бачення татуювання майстру.

Ми довіряємо всім художникам, так само, як люди довіряють нам, коли просять зробити колаж.

Ось з «Танцем» Матісса це було так: а що можна зробити двом людям, щоб це було не однаково, а з’єднувало їх. На картині «Танець» багато людей, але ми вибрали двох, які тримаються за руки. Насправді у нас різні татуювання, як і ми різні. Ми однакові, але ми різні.

Аліна

Коли Віка готує подарунок, вона сама знаходить художників: як вона це робить, я не знаю. Коли ми набивали «Танець», ми татуювальнику сказали: «Хочемо бачити цих двох людей». Ми дозволили йому зробити так, як він це бачить. Це не плагіат картини, це щось нове, але зі старим сенсом. Татуювальник додав сюди свої якісь крапочки, зірочки, і вийшло дуже цікаво. І це було вау.

Я не думаю, що втрачаю свою ідентичність за парними татуюваннями. Недивлячись на те, що в нас однакові татуювання, вони для мене можуть означати щось інше, не те, що вони означають для сестри. На кафедрі мені Тетяна Анатоліївна [викладачка НаУ ОА – ред.] ставила таке запитання: «А вам не здається, що це якось занадто?». Тобто що в нас з сестрою настільки сильні стосунки, що ми навіть однакові татуювання набиваємо. Я їй сказала, що ми зробили татуювання тоді, коли почали жити в різних містах. Бо тоді наш зв’язок почав пропадати, і ці татуювання нам нагадують одна про одну. Навіть коли ми далеко, ми розуміємо, що ми разом.

У кожного своя людина, свій чоловічок з сідницями і ми розуміємо, що ми є одна в одної. Ми далеко, але ми поруч.

Можливо, я колись наважусь на окреме татуювання, але це має бути щось дуже значиме. Що такого в моєму житті може відбутися без сестри, я не уявляю.

Ще татуювання мені допомагають запевнити себе, що я люблю мистецтво. Мені хочеться їх показувати, щоб їх бачили. Але в першу чергу, щоб їх бачила я. Типу я людина-мистецтво. Мої татуювання – це моя любов до мистецтва.

А в старості я можу піти й набити нове татуювання.

Ольга КИРИЛЕНКО
фото Соломії та Алли: Міла ПОПОВИЧ
фото Аліни та Вікторії надані Аліною Пономаренко

Реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here