Попри дію законодавства про декомунізацію, в Острозі досі лишається 5 пам’ятників, які встановили в місті у радянські часи. 4 з них мають відношення до Другої світової війни. Це Меморіал Слави радянським воїнам, загиблим у Другій світовій, Пам’ятник 40-річчя Перемоги, пам’ятник “Дівчинка з каскою”, обеліск Захисникам та визволителям Острога. А також тут досі стоїть Пам’ятник воїнам-афганцям.
Ми поспілкувалися із острозьким мистецтвознавцем та істориком Миколою Бендюком про те, з якою метою їх встановили у місті, чому радянські пам’ятники варто прибрати з вулиць і до яких наслідків може призвести протилежне.
За яких умов пам’ятники, що вшановують радянських військових, з’явилися в Острозі?
Меморіал Слави на пагорбі поставили в 60-70-тих роках, коли з-за Будинку культури, з-за скверика, забрали поховання радянських військових. Там були поховані і прості солдати, порядні хлопці, які воювали на фронті й померли в госпіталі, але в основному НКВДисти, що загинули від рук бійців Української повстанської армії. Зараз там стоїть дівчинка, ми бачимо її навпроти музею нумізматики. Їхні рештки звідси викопали, перенесли туди і створили меморіал.
Крім того там стоїть пам‘ятник невідомому солдату із п’ятикутною зіркою. А на Пам‘ятнику 40-річчя Перемоги в центрі, який ще називають пірамідою, уже й прізвищ ніяких немає, але він усе одно символізує радянську владу. Він з‘явився після Другої світової — у кінці 50-х років, потім його перемістили метрів на 20, тобто під ним навіть не було ніяких поховань.
Чому вигнання німецьких загарбників з Острога та появу тут радянських військових не можна було назвати цілковитою перемогою для міста та його жителів?
Коли радянські військові виганяли окупантів німців з України — вони робили хорошу справу, але опісля самі ж ставали окупантами на цій території. Зараз з’являється дуже багато матеріалів, якими доводять, що радянські солдати гвалтували та масово вбивали цивільних жінок та малолітніх дівчат. До вбивств вони ставилися більш негативно, але гвалтувати для них було звичною справою.
Насправді, ці жінки потім самі масово вішалися, бо такої наруги не переносили. Ті, хто вижили і завагітніли від цих російських і українських Ваньок, переважно робили аборти. А вбивства німкень та австріянок навіть заохочувалися. Звірства, які тоді відбувалися щодо місцевого населення, були санкціоновані саме генералами радянської армії. Тому тут немає чим хвалитися. Серед них були і порядні люди, але шанувати їх варто на кладовищах, а не в центрі міста.
Частина острожан, коли відстоює думку про захист таких пам‘яток, апелює до того, що під час Другої світової їхніх дідів чи батьків змусили брати участь у бойових діях, мобілізувавши до армії. І саме в такий спосіб віддають їм честь.
Справді, таке було. Коли у 1944 році сюди зайшли радянські війська, багатьох хлопців забрали до армії. Більшість із них знищили — для “совєтів” вони були колаборантами, які пішли на співпрацю із німцями, раз не виїхали з радянським союзом і не загинули за нього. Розстрілювати їх було складно, тому цих хлопців просто гнали на фронт, щоб німці витрачали на них свій боєкомплект, їх навіть не переодягали. Вони помирали тисячами. Тих, хто виживав, одягали у гімнастерки й відправляли воювати далі. Вони могли справді не вчиняти злочинів, але це точно не НКВДисти, не червонопогонники і не “стрибки”, які перебігли від воїнів УПА до “совєтів”.
Цим людям треба пояснити — російська армія зараз так само насильницьким шляхом мобілізує чоловіків до своєї армії у Херсоні, у Запоріжжі, у Донецьку, Луганську. Їм доводиться там воювати. І тепер варто ставити в їхню честь у Донецьку й у Херсоні пам’ятники? Багато з них загинуть, там лишаться їхні родичі, які будуть цього вимагати. Те ж саме було із предками людей, які кажуть, що воювали їхні діди. Так, вони боролися з нацистами, але часом їх змушували воювати і з УПА або з польськими та чеськими загонами самооборони, куди союз також прийшов із окупацією.
Наскільки значну мистецьку цінність мають ці пам’ятники?
Наприклад, «Дівчинку з каскою» робив сумновідомий архітектор Архіпов, якого засудили за вбивство. Це жахливий пам‘ятник, що не має жодної мистецької цінності, його зробила людина, яка не вміла робити скульптури, не вміла ні малювати, ні ліпити. Все те, що він зробив — жахливий кітч, який лише псує вигляд Острога. Цей дуже низькоякісний продукт треба прибрати, щоб у тому числі не виховувати в дітей поганий смак. Він не є пам‘яткою культури, ніде не зареєстрований, тому його просто треба ліквідувати. Не лише він, а й усі ці пам‘ятники не мають жодної мистецької цінності.
Громадська активістка Тетяна Климчук ще восени минулого року подавала підписану частиною острожан петицію про знесення цих пам’ятників. Так от, у відповіді міського голови йшлося, що інсталяції охороняються за законом про охорону культурної спадщини. Тобто влада таки називає їх пам’ятками культури.
Ніяка це не культурна і не мистецька спадщина, а пам‘ятники окупації Острога радянською владою. Усі, окрім пам‘ятника афганцям. Його ще називають “чорний тюльпан”. Хоч він — теж пам‘ятник окупанту. Хлопці йшли завойовувати незалежну державу, якою був Афганістан, вбивали мирних людей. Зрозуміло, що вони теж ризикували загинути чи бути пораненими. Якщо хочуть, щоб пам‘ятник існував, його також треба перенести на кладовище, де поховані ці військові.
До “чорного тюльпана” також мали відношення Архіпов і Чумаков — його вчитель, теж проросійсько налаштований. Вони носили георгіївські стрічки навіть після нападу росії в 2014 році на територію України і казали, що росіяни колись прийдуть і сюди. А тепер ми шануємо пам‘ятники, які зробила ця людина — низькопробні та низькоякісні.
Міністерство культури, наприклад, радить після того, як прибрати пам’ятники з вулиць, відправити їх до музеїв або хоча б організувати критичне осмислення на місці. А що можна було б зробити з ними в Острозі окрім того, щоб перенести на кладовища?
Міністерство культури дає поради тільки для пам‘ятників монументального мистецтва — пам‘яток історії. У міністерстві як така зареєстрована лише стела. Усе інше можна просто ліквідувати, перенести, але на вулицях воно не повинно стояти, бо шкодить нашій державності.
Наприклад, у нас ще є пам’ятник Миколі Островському в селі Вілія. Його все ніяк не можуть зняти, бо це теж пам’ятка монументального мистецтва, тому дозвіл від Міністерства культури. Але він уже написаний, прохання до міністерства направлене, чекаємо лише рішення від них. Цей дозвіл найближчим часом підпишеться. Тому Островський, наприклад, таки має переміститися потім до музею.
Але пам’ятники, які, все ж, потраплять до музеїв, треба показувати там у відповідному контексті. Обов’язково варто зазначити на табличці, чому вони були зняті, що насправді вчиняли у відношенні до українців діячі, яким їх ставили.
Так, бо, наприклад, той же Микола Островський розкуркулював селян на Ізяславщині і впроваджував там радянську владу, забирав хліб та прискорював їхню смерть голодомором, він був у Надзвичайній комісії з «боротьби з контрреволюцією і саботажем». Пам‘ятник, який стоїть у Вілії, робили хороші скульптори і справді створили його креативно, але він має зайняти своє місце в музеї тоталітаризму чи розвінчання радянських міфів.
А в Стриганах, біля Нетішина, наприклад, є пам’ятник комунарам — єврейській сім’ї Бергманів, які приїхали із Харкова в 1922 році. Вони приходили до селян і також забирали в них зерно — займалися розкуркуленням. За це їх власне і вбили. Він має назву: “Подружжю Бергман — Якову Леонтійовичу, Олені Петрівні по звірячому вбитим куркулями 2 листопада 1931 року під час хлібозаготівлі шахтарям Донбасу”. 1931 рік, голодомор уже починається, Бергмани винищували селян, і ті не хотіли віддавати зароблене чесною працею. Через це селян також вбили. Саме в такому контексті цей пам’ятник повинен бути побаченим.
Ще 8 травня на фейсбук-сторінці Острозької міської ради з‘явилися фото, де чиновники кладуть квіти до пам’ятників, що вшановують радянських солдатів. Цей пост викликав хвилю обговорень у соц.мережах і десятки коментарів від острожан, де ці дії засуджують. То чому ж влада таки не квапиться їх зносити? Єдина їхня аргументація — це, власне, культурна спадщина. А які ще можуть бути причини?
Насправді, влада боїться виборів. Вони хочуть бути вибраними знову й розуміють, що частина населення підтримує радянську ідеологію. Вона жила за радянського союзу і шкодує, що він розвалився. Тому, щоб знову потрапити до органів влади, вони граються із цими людьми, бояться викликати в них незадоволення.
Але мені здається, що чиновники помиляються, якщо вважають, що острожан, які сумують за срср, критична кількість. Через це вони вигадують 100 причин. Окрім цього, владі доведеться піднятися із крісла і відправити техніку та спеціалістів, які знімуть пам’ятники. Хоч це, насправді, можна зробити буквально за один день.
Але ж з 2015 року в Україні існує закон “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”. Він діє уже протягом 8 років, але не спонукає їх зносити радянські пам’ятники. Що з цим робити?
Подати в суд від якоїсь громадської організації або від когось особисто за невиконання закону про декомунізацію, або нещодавно ухваленого закону «Про заборону пропаганди російської імперської політики в Україні». Хоч під перший ця ситуація підлягає більш влучно, і все мали зняти ще за ним, але тепер вже навіть існує другий, дотичний закон. Для влади це було б виходом, якби саме суд змусив зняти. Вони цього хотіли б, на мій погляд. Тому що в такий спосіб могли б забрати із себе звинувачення перед частиною населення, яка проти.
Ви кажете, що частина людей досі не може зрозуміти, чому цим пам‘ятникам не варто тут залишатися. Як це можна для них пояснити? Можливо, влаштовувати якісь просвітницькі кампанії?
Під моїм постом у фейсбуці про радянські пам‘ятники люди з Маріуполя та інших східних міст писали, що там як ніколи розуміють, чому не можна святкувати 9 та 1 травня. І пам’ятники радянським солдатам у них чітко синхронізуються з окупантами, які зараз туди заходять — з російськими військами.
Якщо частина острожан за 30 років незалежності України не зрозуміла, що радянський союз був окупацією, то їх навряд чи вже щось переконає. Тому я не вважаю за потрібне робити якісь великі просвітницькі акції. Людина зрозуміє тільки тоді, коли захоче зрозуміти.
Радянський союз знищив мільйони людей за допомогою репресій, а дехто й надалі сприймає ті часи з ностальгією. Гарні спогади не про радянську владу, а про юність, яку вони провели біля тієї стели. Тому варто, все ж, тиснути на владу. Буде один чи два дні хейту, а на третій день усе стихне.
А чому саме ставити пам‘ятники радянська влада обрала, як один із основних методів спотворення історичних фактів?
Бо людина кожного разу йде, дивиться на пам’ятник і в неї у підсвідомості лишається, що це добре. У такий спосіб вони легітимізують і звеличують цих діячів у головах звичайних людей.
Спочатку ж, коли Сталін був живим, 9 травня не святкували, тому що це було недоречним — дуже багато людей загинули і стали інвалідами. Святкувати почали вже в 60-х роках, коли усіх інвалідів вивезли. Треба було ідеологічно налаштувати населення, що ми “пабєділі”. Саме для цього й почали масово з’являтися пам’ятники невідомому солдату.
Куди не приїдеш, мало би формуватися розуміння, що ми — “єдіний народ”, “совецкій чєловєк”, що це все — єдина територія, тому й вулиці однакові, пам’ятники однакові, люди повинні бути однакові. Немає окремої України, немає Білорусі чи Таджикистану.
Такі способи використовували ще навіть раніше, коли російська імперія загарбала українські території за третього розподілу Польщі у кінці 18 століття. Тоді вони одразу почали ставити на наших барокових церквах свої московські “луковіци” — куполи, дзвіниці прибудовувати, московські синодальні, щоб людина, яка приїжджає десь із російської глубінки, розуміла, що це теж їхнє.
Але, виготовляючи ці пам’ятники, дуже часто їх не робили надто красивими чи архітектурно цікавими. Чому не намагалися надавати їм особливого естетичного вигляду, а просто робили у вигляді каменів чи шматка граніту?
Це наче собака, яка ходить та мітить території. Цим камінням вони просто позначали свою власність. Їм не потібна була краса, тому що красу вони знищили ще зі школою Бойчука, де було справжнє європейське мистецтво в Україні. Її розстріляли в 1937 році. А потім усіх художників загнали в стійло і запровадили один стиль — соцреалізм. І за соцреалізмом творили оці типові болвани, які стоять по всіх вулицях — каміння, пірамідки.
Вони не хотіли вчити людей розумітися в хорошій архітектурі, скульптурі чи живописі. Для простого “совєцького чєловєка” треба було розуміти лише, що стоїть пам’ятник радянському воїну — односельчанину, який загинув за за союз. Це було дешевим, але дієвим способом вбити в голову українців, що вони не українці.
Схожа ситуація і з вулицями, їх теж називали в честь радянських діячів, для того, аби підкреслювати їхню “велич” і щоб ці імена завжди були перед очима в людей. Але, якщо повернутися до сучасності, то у перейменуванні вулиць у нас є прогрес, на відміну від знесення пам’ятників.
Так, я у 2014 році потрапив до комісії з перейменування вулиць в Острозі і ще тоді наполягав, що треба забрати всі топоніми з Пушкіним та іншими російськими діячами. Але на той час острозька влада ще не була готова до цього. Зараз, після повномасштабного нападу росіян на Україну, вже зрозуміла, що треба забрати російські назви-маркери разом із радянськими.
Спочатку комісія з перейменування вулиць зібрала список назв, які треба перейменувати і підібрала ті, на які їх треба замінити. Потім запропонувала депутатам, і вони проголосували. Але певна кількість цих табличок досі висять по місту, частина людей не зніматиме їх до кінця, та вірю, що знімуть вже їхні діти. Тому головне зрушити процес, а далі він буде поступово тривати.
Уявімо, що радянські пам’ятники, назви вулиць, спотворені факти в шкільних підручниках з історії та інші прояви комуністичної ідеології таки залишаться в місті, й позбавитися від них не вдасться. До яких наслідків це може призвести?
Є загроза, що усвідомлення патріотизму приходитиме довше ще на одне покоління. Не виросте частина острожан, які би стали патріотично налаштованими, бо їхні батьки будуть розповідати, що це пам’ятник твоєму діду, який воював за радянський союз. А срср — це росія, автоматично.
Тільки такими методами — забравши з вулиці ці всі маркери, ми можемо зробити так, щоб їхні діти вже не бачили радянського і сприймали лише незалежну Україну — тих, хто її творив. Це робили в тому числі воїни Української повстанської армії, а не «совєтської».