Тетяна Поліщук — острозька співачка, студентка Острозької академії, лауреатка премії міжнародного конкурсу мистецтв «Лови момент» та володарка гран-прі міжнародного телефестивалю «Blessed People».
Ми поспілкувалися з Тетяною про пісні, які виконує, незручні ситуації під час концертів та скільки коштів для ЗСУ встигла зібрати виступами.
– Як ви розпочали свій співочий шлях?
– У цьому немає грандіозної історії. Колись маленька дівчинка Таня дуже хотіла співати й робила це зі своїм класом у школі. А у п’ятому класі вже виявила бажання співати сама. Деякі люди казали мені “злізти зі сцени” й не займатися тим, що не виходить. Я тоді багато плакала вдома але говорила мамі, що дуже хочу співати. Проходить 2 роки, і в школі проводять мистецький захід ”Різдвяні пісні”. Тоді мене попросили взяти участь, і після виступу в залі плакали вже всі присутні. Згодом мене стали запрошувати на різні концерти.
– З якими музичними жанрами ви працюєте?
– Працюю, насправді, з різними. Я була керівником музичного гуртка в Острозькій академії й багато учасників там із музичною освітою, проте я ніколи не відвідувала профільної школи. Тому доводиться працювати в різних жанрах.
– Ви стали лауреаткою першої премії міжнародного конкурсу мистецтв «Лови момент» й здобули гран-прі на міжнародному телевізійному фестивалі «Поціловані Богом/Blessed people». Як вирішили податися туди і чому саме ці конкурси?
– У житті я керуюся висловом «боїшся – не роби, робиш – не бійся, зробив – не пошкодуй». Навколо нас є багато можливостей, і треба хапатися за них, щоб чогось досягти. Коли я побачила, що триває набір учасників на ці конкурси, без роздумів заповнила анкету і надіслала своє відео. Коли здобула перемогу, то додалося слухачів, про мене почали писати. І це справді хороший показник, адже слухають в Україні й за кордоном. Важливо сказати, що учасники конкурсів теж сплачують внески, які йдуть на потреби Збройних Сил України.
– На фестивалі «Blessed People» ви представили пісню «Журавлі». Чому обрали саме її?
– Я виконую пісню «Журавлі» вже понад рік. Її авторка – Олена Білоконь, заслужена артистка України, з якою ми познайомилися на її благодійному заході. Ця пісня пов’язана з особистою для мене історією, я присвятила її своєму другу Тарасу Мельнику, який героїчно загинув 22 травня у Запоріжжі. Я відчуваю той біль, який панує в серцях родичів померлих героїв, виконуючи цю пісню. Коли я дізналася про загибель друга, і поліція поширила дуже зворушливе відео в себе на сторінці, вирішила записати цю пісню і зробити до неї відеокліп. На YouTube воно набрало понад 40 тисяч переглядів, хоч я його не рекламувала. Кожного разу, коли виконую цю пісню перед сім’ями загиблих, вони після концерту дякують. На одному з останніх виступів бачила сльози маленької дівчинки, яка втратила на війні свого тата.
– Ваші пісні – це часто змінені музичні твори Ірини Федишин, Svitankova, NK, Олени Білоконь або їхні кавери. Наскільки для вас важливо тримати баланс між власною інтерпретацією твору, який виконуєте, та водночас залишати відданість оригіналу?
– З одного боку, інтерпретація дозволяє додати своє особисте бачення та талант до музичного твору. Це робить його унікальним. З іншого боку, важливо зберігати основні елементи та емоції оригіналу. Але все-таки вважаю, якщо залишати лише оригінальний текст та музику, можна стати нудним або непомітним. Тому варто знайти баланс, де твір залишається впізнаваним, але з особистим внеском виконавця.
– Можете згадати ситуації, коли щось йшло не за планом під час концертів?
– Коли я була маленькою, мене запросили виступити на концерті до дня Святого Миколая. Коли приїхала, то дізналася, що мою пісню вже хтось співає. За 10 хвилин до початку концерту довелося щось змінювати й, не знаючи слів й вигадуючи їх на ходу, виходити на сцену. Іноді бувало таке, що рвалися босоніжки, костюми. І ти з розміром ноги 39 виходиш на сцену у взутті 36 розміру. Першого жовтня ми співали на Яворівському полігоні для захисників. Після приїзду всі артисти надсилали свої «мінусовки». Концерт мав уже початися, але ноутбук завис, і всі записи зникли, а мережі в селищі немає. Тоді ми це все намагалися зробити з допомогою телефонів. Апаратура справді часто підводить, і може зникати звук. Тоді просто доводиться співати перед людьми наживо. Від дня Святого Миколая і до зараз проходжу такі бойові хрещення.
– Упродовж розмови ви згадували, що неодноразово виступали на концертах, де збирали гроші на ЗСУ. Розкажіть детальніше про благодійні заходи, у яких берете участь.
– Я започаткувала волонтерський проєкт «Разом до перемоги», у межах якого з моєю творчою групою їздили по всіх селах Острозької територіальної громади. Наприклад, за кошти, зібрані від першого концерту, були куплені біноклі і спорядження для військових на передовій. Також брала участь у благодійному концерті заслуженої артистки України Олени Білоконь в Острозі. Окрім цього, долучилася до заснування благодійного руху «Мелодія нескорених». Щоб поширювати свої ідеї, ми навіть почали виїжджати за межі Острозької громади.
– Яка на вашу думку роль музики під час війни? Чому займатися мистецтвом зараз важливо?
– Мистецтво зараз неодмінно повинне розвиватися. Війна дала можливість багатьом українцям зрозуміти, що в нас є прекрасна музика, що можна виконувати пісні рідною мовою і не слухати російське. Старовинні музичні твори зазвучали по-новому, розкрилися виконавці, про яких раніше мало хто знав. Також я рада, що завдяки концертам ми, знову ж, можемо допомагати Збройним Силам України. Від початку повномасштабного вторгнення я вже зібрала понад мільйон гривень. У такий спосіб намагаюся робити свій внесок у нашу спільну перемогу.
Анастасія Поперечна
Фото: Ліна Панченко