Моя маленька війна: “Ходити до храму із миром у серці мені стає дедалі важче”

Авторка блогу бажає залишитися анонімною

Передісторія

Я виросла у релігійній сім’ї, для якої церква завжди була невід’ємною частиною життя. Пам’ятаю, малими бабуся вчила нас з сестрою щоранку молитись перед сніданком, а ввечері — перед сном. Це був особливий час, який ми дуже любили і досі пригадуємо з усмішкою. Бабусі вже давно немає, але та ікона “Воскресіння”, перед якою ми молились у п’ятьох, досі висить у моїй кімнаті. Вона гарна, велика, зараз таких, напевно, вже не знайти. Ісус виходить з печери, залишаючи позаду відкинутий камінь, а поруч його супроводжують два янголи з великодніми свічками.

Я любила ходити до церкви… Завжди. Переступаєш поріг і відчуваєш на душі спокій, ніби ти вдома. Здається, я впізнаю це місце, навіть заплющивши очі. Впізнаю запах, скрип стареньких дверей, голоси навколо. А як інакше? Впродовж двадцяти років це було місце, де я могла побути з Богом.

Звичайно, дитиною я сприймала все трохи казково. Думала, що наш священик, то і є святий Миколай, просто нікому не зізнається. Коли взимку він приходив святити будинок і я бачила його посріблену снігом бороду, підозри зростали. Отець завжди був і є дуже доброю і тихою людиною. Він більше слухає аніж говорить. На жаль, сьогодні його мовчання виросло між нами стіною.

Мабуть, свідоме відчуття потреби у Бозі і в церкві прийшло до мене у 2015 році, коли тата мобілізували до АТО. Тоді прихисток своїх переживань я знайшла у вірі. Допомогло. Бог повернув тата додому. У церкві теж молилися за нього, підтримували нашу родину, коли ми опинилися в скруті. Я завжди буду за це дуже вдячна.

Запитання, на які немає відповідей

Вперше я відчула нерозуміння, коли наша церква не визнала прийняття томосу та відмовилась об’єднуватись з іншими православними конфесіями в Україні. Для мене це був шанс позбутися впливу вже тоді ненависного Кирила, але церква боялась втратити свою первобутність, можливість правити старослов’янською і ще було багато причин. Зрештою, так вирішило церковне керівництво, а для прихожан УПЦ МП їх слово є непохитним. Тоді нам часто говорили про “страшну загрозу”, мовляв, нас з церкви виженуть і заборонять тут молитися. Я теж спочатку боялася, бо на це були причини. Усе дитинство я відчувала булінг і тиск з боку односельчан, які ходили до інших церков. Нас виганяли з домівок, коли ми приходили колядувати чи щедрувати, часто не віталися на вулицях. Тоді я не могла зрозуміти, чому нас не люблять. Ставила питання, на які не було відповідей.

Насправді, “церковні війни” розпочалися задовго до цієї події, але не насмілюсь їх тлумачити, бо я не є релігійною експерткою. Мені було важко зрозуміти, як люди можуть вчиняти бійки у Божому домі? Виявляється, можуть. Люди можуть втратити власну подобу і чинити страшні звірства, ми побачили це, гортаючи фото із Бучі, Гостомеля, Ірпеня…всієї України.

Через деякий час я помітила, що ходити до храму із миром у серці мені стає дедалі важче. І справа була не в тому, що перестала вірити, не в пості і не в молитві. Я просто почала бачити і розуміти те, про що в жодному храмі не говорять — злочини церковного керівництва росії, які через досі не перерваний зв’язок, стікали краплями бруду на нас тут в Україні. Вони бруднили мою церкву, змушували щодня відчувати докори сумління, невпевненість, зрештою — зневіру. Раніше я сказала б собі: “Спочатку вийми колоду зі свого ока, а потім лізь за скалкою до чужого”, — але зараз саме ця скалка і є колодою в моєму оці.

УПЦ належить до тих конфесій, які вимагають суворого дотримання усіх канонів, зберігають консервативні погляди. Тобто парафіяни перебувають у, свого роду, закритому середовищі, основою якого є довіра, беззаперечна довіра до пастиря,  церковного керівництва, єдиноправильного бачення і розуміння віри. Не хочу сказати зараз, що це є неправильно, просто ділюсь власним досвідом. Просто за останні кілька років я дуже змінилась, змінила життєві погляди, ставлення до якихось речей. І цим змінам посприяло моє навчання в академії. Люди, з якими я спілкувалась, спеціальність, яку обрала, друзі, які увійшли в моє життя — показали мені світ з новими горизонтами. Найважливіше — я прийняла “інакшість”. Зрозуміла, що люди різні і їх ставлення до життя теж різне, але в цьому і є їх унікальність. Кожна думка цінна, кожна ідея варта уваги. Друге, що змінило мене — критичне мислення. Я навчилася піддавати сумнівам і логічному осмисленню події, які відбуваються навколо. З чиїх би вуст не звучали слова, одного дня вони можуть бути оманою. Єдине, що я ніколи не піддам сумнівам — це присутність Бога. Я знаю, що Він є, і бачу його доброту в очах тих, кого люблю, і тих, хто любить мене.

Хтось запитає: “Якщо ти бачила і  розуміла, що церковне керівництво робить неправильні речі. Якщо ти усвідомлювала важкість злочинів, до яких вони причетні, тоді чому досі не перейшла до ПЦУ? “Перевзуваєшся на ходу”, чи не так?”

Насправді, я часто чула подібні та інші запитання у свій бік. Чула багато докорів, осуду. Можливо, я лише обманюю себе, але спробую пояснити. Покинути церкву, до якої ти ходила із народження — це завжди боляче і дуже важко. Від першого дня, коли в тобі зароджуються сумніви чи якісь думки і до того моменту, коли ти востаннє переступаєш поріг свого храму, проходить не один день, і навіть не місяць. Я живу в маленькому селі, де до церкви завжди було особливо трепетне ставлення. Ні, за 8 років війни, у храмі не говорили нічого антиукраїнського. Навпаки, священник проводив молебні за мир і українських воїнів, збирав допомогу для армії. Я ж в цей час сприймала свою конфесію, як мою маленьку сільську церву, світлу і добру. Для мене вона була човником, який пливе по тихому морю у Божу гавань. Я бачила її, невинну і рідну, а мала би глянути ширше. Маленький човник не пливе один, він прив’язаний до великого темного судна, що поволі іде на дно і тягне за собою всіх.

А ще хтось скаже: “Кому церква не Мати, тому Бог не Отець”. Таке  теж часто чула, і раніше винуватила себе за кожну думку “проти”. Але зараз я дивлюсь на ці слова по іншому. Якщо церква — Мати, то, може, мені зараз краще піти? Може, це наблизить день, коли Вона визволиться від російських кігтів? Бо я не хочу, щоб Мама страждала, не хочу, щоб на її світлі куполи падали криваві краплини чиїхось гріхів.

Якби Авель вижив, він зміг би пробачити Каїна?

Не знаю, чи писала б я ці рядки сьогодні, якби 24 лютого не розпочалась війна. Можливо, писала б, але пізніше, а, може, й ні. Я чекала скликання синоду і виходу з-під московського патріархату ще в перший тиждень війни. На жаль, цього не сталося і до сьогодні. Думала, що перейдемо парафією до ПЦУ, але ніхто не проводив голосування. Чекала пояснень від отця у нашій церкві, але він вже котрий тиждень продовжує просто мовчати. Війну засуджують усі, за мир моляться усі, але мені цього мало. Мовчання вбивче. Перш за все, я українка. Бог дозволив мені стати частиною цього народу і його не зраджу.

Мій тато знову воює у лавах ЗСУ, молюся, щоб Господь зберіг його і повернув скоріше додому. Але я не можу продовжувати ходити до церкви і вдавати ніби нічого не сталося. кирило далі освячуватиме гвинтівки, якими “рускій визволітєль”, переступивши наш кордон, буде цілитися в мого тата, чи у тих жінок і дітей, які ховалися в підвалах Бучі, а я вдовольнятимусь тим, що його не поминають під час  богослужіння? Ні, не зможу, не буду “заплющувати очі”.

Я поговорила із отцем у моїй церкві. Він не зрозумів мене, або я його не зрозуміла. Все, що лишалося — просто піти. Важко йти, не оглядаючись назад, особливо, коли там стоїть людина, яку ти дуже любиш. Напевно, він розчарувався у мені, бо не така уже виявилась міцна і непохитна моя віра. Можливо, того дня, я востаннє з ним говорила і востаннє співала у хорі, але я бажаю цій людині всього найкращого і хочу дещо сказати:

“Дякую, за те, що Ви були в моєму житті”.

Прочитала в анонімному чаті для парафіян запитання однієї жінки: “Якби Авель вижив, чи зміг би він пробачити Каїна?”

Відповідь була такою: “Важко сказати, бо Авель не вижив. Але не порівнюйте це з нами, бо Україна виживе”. 

І я знаю, що Україна обов’язково вистоїть, переможе цю війну. А я переможу війну з собою і, нарешті, знайду спокій у Бозі. До Великодня лишається кілька днів, я не знаю, куди піду святити пасочку, бо ті тижні так нікуди й не ходила. Щоб я не зробила, все одно в очах інших буду зрадницею, але нехай, я ж йтиму не до них, а до Бога.

P.S. Речі не завжди такі, якими здаються. Іноді навіть за великим добром може ховатися зло, бо воно підступне.