«Після того, як я поїхав, мій район перетворили в попіл»: історія острозького переселенця з Маріуполя

0
4890
Фото: Reuters
Реклама

Влад Ткаченко цьогоріч уперше зустрів свій день народження в Острозі. У вересні йому виповнилося 19. 

Лише 9 місяців тому хлопець навчався на передостанньому курсі Маріупольського коледжу, обожнював готувати та практикувався професійно варити каву. Також мав велику мрію — після закінчення навчання відкрити в Маріуполі власний ресторан.

На початку літа Влад переїхав до Острога й змушений був залишити в напівзруйнованому рідному місті все, чим жив раніше. 

Свою історію перебування в Маріуполі в перші тижні війни, про довгий шлях до заходу України та адаптацію в Острозі хлопець розповів журналістці Ostroh Info.

Фото надане героєм матеріалу

Підготовка до бенкету за день до перших вибухів

До початку повномасштабної війни Влад майже три роки вивчав харчові технології. Він розповідає, що горів цією справою й планував пов’язати з нею своє майбутнє. 

«Я вчився, паралельно працював офіціантом і навіть мріяв відкрити в Маріуполі власний заклад. У нас якраз перед війною зробили ремонт у корпусі коледжу, завезли нове обладнання. А зараз це все зруйноване. Взагалі, для мене новий посуд – це кайф. Я любив просто так піти в магазин і купити собі нову тарілку. У мене завжди був потяг до цієї сфери», — ділиться Влад.

23 лютого хлопець проходив практику в одному з місцевих ресторанів. Напередодні повномасштабної війни він робив заготовки для майбутнього бенкету, який, у результаті, так і не відбувся. 

«Того дня я відпрацював у ресторані і з‘їздив востаннє до своєї прабабусі. Це було наче передчуття якесь. Потім вдома посварився зі своїми кураторами, бо вони хотіли переставити мене практикуватися в нашу їдальню коледжу замість ресторану і навіть приготував на завтра кітель»,— згадує юнак.

Наступного дня Влад прокинувся від звуку гучного вибуху. Росіяни вдарили по аеродрому неподалік його будинку. Це трапилося відразу після того, як президент рф путін оголосив про початок “спецоперації” на Донбасі. 

«Після першого вибуху ми відразу побігли ховатися в коридор між двома стінами й постійно пересиджували обстріли там. Я жодного разу за весь час не спускався у сховище. 

По-перше, боявся, що цей підвал може стати спільною могилою, бо бачив, як падає авіаційна бомба. Це приблизно 8 тон вибухівки, а підвал всього лише декілька метрів вниз. По-друге, там було дуже багато людей», — розповідає Влад. 

Сирени лунали в Маріуполі лише два дні. Насамперед, окупанти били по системах сповіщення та комунальних закладах. Далі люди дізнавалися про небезпеку лише за звуками обстрілів. Влад розповідає, що спочатку серед його оточення паніки не було, адже всі мали надію, що бомбардування швидко припиняться.

“У 2014 році ми окопалися, вигнали росіян і 24 лютого думали, що зараз буде так само. Вони тоді отримали добряче, і мій батько також доклав для цього зусиль. Тоді всі проукраїнські люди стали на захист Маріуполя. Тому зараз навіть наш мер постійно повторював: “Не панікуйте, все буде окей”, – згадує Влад.

Маріуполь у 2014 році. Фото: Radio Svoboda

Місто в ізоляції та ракети, що стирчать із землі

Хлопець розповідає, що все розділилося на «до» і «після», коли 2 березня в Маріуполі повністю зник мобільний зв’язок. А згодом вода, світло й газ. Окупанти вдарили по мережах та електростанції, місто опинилося в ізоляції. Найбільше Влад хвилювався, що не зможе дізнатися, чи живі його родичі в інших районах міста.

«Це був один із найжахливіших днів, тому що ти не можеш зв’язатися з рідними. Маріуполь великий, і в тебе купа близьких людей по всьому місту. Тільки якщо ти піднімався на останній поверх дев’ятиповерхівки, можна було ледве з хрипами до когось додзвонитися й сказати: «я живий». Але в будь-який час туди могла влетіти ракета», — ділиться хлопець.

У перші ж тижні в Маріуполі почали з’являтися волонтери. Вони допомагали жителям евакуюватися з тієї частини міста, яку почали обстрілювати першою. Через це їм доводилося постійно ризикувати своїм життям.

«Я мав знайомого, який на початку бойових дій перевозив до нас людей з іншого берегу, де стояв «Азовсталь». Його тоді вже обстрілювали. Знайомий відвозив туди інсулін, а звідти забирав людей. У якийсь момент прямо в цю машину, в якій він їхав, влетів снаряд. Він загинув на місці. З ним було ще 4 людини», — розповідає маріуполець.

Влад часто бачив, як над його п’ятиповерхівкою пролітають російські літаки. Саме з них окупанти обстрілювали Маріуполь. Прильоти поступово частішали, й навіть просто вийти на вулицю ставало небезпечно. 

«Я чую, що літак пролітає над будинком, ховаюся. Згодом чую голосний вибух. Літак скидає бомбу за декілька зупинок від мого району. Усе тріщить, уся квартира ходором ходить, хтось кричить на вулиці. Потім виходиш, а ракети просто стирчать із землі», — пригадує Влад.

Фото ілюстративне. Джерело: Courtesy photo

«Тоді я розумів, що назад уже нічого не повернеться»

Протягом усього часу хлопець із сім‘єю харчувалися лише тим, що залишилося в їхній морозильній камері. Їжу гріли у дворі на багатті, а воду Влад із батьком ходили набирати за місто до колодязя. Для того, щоб мати дрова, люди часто ламали навіть квартирні меблі.

«Мама й молодший брат за весь час, коли ми перебували в Маріуполі, жодного разу не виходили з квартири. Ми з батьком пиляли дрова, гріли їсти, ходили до гаражу за запасами. Коли я виходив, то бачив цей жах, вони цього всього не бачили. Ми намагалися навіть до вікон їх не пускати», — згадує Влад.

Юнак розповідає, що невдовзі люди почали вдиратися до магазинів та грабувати їх. За його словами, деякі містяни забирали з крамниць усе, що змогли винести — від цигарок до скляних шаф. Після цього вони продавали награбоване за втричі вищими цінами. Магазини стояли пусті та зруйновані, деякі з них навіть стали моргами.

«Одного разу люди почали трощити «АТБ» і якраз, коли вони зайшли в приміщення — туди прилетіло. Потім в нього ніхто не заходив, бо там лежали мертві тіла. Цей магазин був прямо під моїм вікном. 

А з іншої пустої, розграбованої крамниці зробили морг. Написали про це на ньому фарбою і складали туди тіла загиблих. Тоді я розумів, що назад уже нічого не повернеться. Усе зруйновано», — розповідає Влад.

Хлопець згадує, що в той період у його дворі почали з’являтися могили загиблих маріупольців. Більшість із них не встигли добігти з вулиці до бомбосховища під час обстрілів. Батько хлопця навіть допомагав ховати біля їхнього будинку сусіда. 

Фото ілюстративне. Джерело: Reuters

«Мого батька, який був єдиним, хто міг вести авто, могли вбити»

Через три тижні, коли напівзруйнований Маріуполь почали стрімко оточувати, сім‘я Влада вирішила спробувати звідти виїхати. 

Спочатку їм вдалося потрапити до окупованого села Мелекіно за 15 км від міста. Там росіяни вже починали роздавати жителям крадені в Маріуполі продукти і видавати їх за «гуманітарну допомогу». Усе це вони знімали для сюжетів російських ЗМІ.

Хлопця з батьками та молодшим братом прихистив власник українського готелю за те, що ті допомагали йому з господарством.

«Після того, як ти пив воду з макаронами або дві доби взагалі лежав у коридорі й не їв нічого, не пив, бо бомбили, і тут тобі на стіл господар готелю ставить борщ, справжній борщ, це було щось незвичайне. 

Коли я виїхав у це містечко, піднявся на дах, сидів і дивився, як усю ніч палав мій район, було дуже боляче. Після того, як я поїхав, його перетворили в попіл», — ділиться маріуполець.

Влад із сім‘єю виїхали з Мелекіно за день до початку фільтрації. Після цього жителів перестали випускати з Маріуполя на територію, підконтрольну Україні.

Із села до села вони їхали декілька тижнів, аж поки не дісталися до Запоріжжя. На одному із останніх блокпостів росіяни помітили в батька хлопця патріотичне татуювання. Через це його погрожували вбити.

«Татові сказали вийти з машини й повели на шиномонтаж. Почали кричати, що він фашист. Потім роздягнули, поставили на коліна і тицяли в нього автоматом. Його відпустили тільки через те, що побачили в машині дітей. Мого батька, який був єдиним, хто міг вести це авто, могли вбити. Це був жахливий досвід», — розповідає хлопець.

Шанс на нове життя в Острозі

Із Запоріжжя Влад та його сім‘я потрапили до Жовтих Вод на Дніпропетровщині. Там вони скористалися сайтом для внутрішньо переміщених осіб і знайшли будинок в Острозі. Житло їм були готові дати безкоштовно. 

«Цей дім був закинутим, у ньому вже 3 роки ніхто не жив. І за те, що ми його облаштуємо, нас погодилися там поселити. Тобто ми наводимо порядок у будинку, топимо, підфарбовуємо його й живемо тут», — ділиться Влад.

Юнак зізнається, що про Острог раніше читав лише в шкільному підручнику з історії. Звідти він колись побіжно дізнався про Острозьку академію. Спочатку Владу було доволі складно звикнути до життя в невеликому місті (довоєнна кількість населення Острога — 15 195 жителів, Маріуполя — 431 859). Зараз він часто порівнює міста за архітектурою та своїм оточенням і насолоджується місцевою природою.

Фото надане героєм матеріалу

«Острог – зручне місто, спокійне, хоч незвично маленьке. Найбільше він вразив мене своїми людьми. Я часто ходжу тут дорогами, які схожі для мене на маріупольські, деякі будівлі в нас, до речі, теж трохи подібні. 

У мене був день народження у вересні, я покликав туди своїх нових знайомих і вони мені кажуть: «Давай у кафе посидимо». А я їм: «Я з великого міста. Зайти і випити кави кудись можна було кожного дня, а от поїхати на природу, кудись ближче до лісу, це справді неймовірно.

Фото надане героєм матеріалу

Перед приїздом мені було дуже соромно через те, що знаю українську мову не на достатньому рівні, але російською я перестав розмовляти принципово. Як можна говорити мовою людей, які хотіли вбити мого батька? Я зрозумів наскільки важливою є українська, що мова — це кордон», — ділиться Влад.

Зараз хлопець продовжує навчатися на 4 курсі коледжу дистанційно. Після перемоги Влад мріє повернутися до Маріуполя й докласти зусиль до його відбудови. Він продовжує вірити, що зможе відкрити там кав‘ярню та розвивати в Україні ресторанну справу.

Реклама