“Я більше не маю домівки, але я вдома”, — історія студентки ОА, яка виїхала з окупованої Херсонщини

0
1325
Фото Ostrhon.Info
Реклама

Цьогоріч Олена* з окупованої Херсонщини стала першокурсницею в Острозькій академії. 

У дівчини не було випускного у школі. Вступні екзамени вона писала в окупації, за кількадесят кілометрів від анексованого Криму. 

Незадовго до початку навчання Олені* вдалося виїхати разом із сім’єю на підконтрольну Україні територію. 

Її селище, що розташоване на лівому березі Дніпра, досі окуповане.

Дівчина розповіла журналісту Ostroh.Info, що вона пережила за 6 місяців в окупації та як живе нині. 

Далі — її пряма мова.

“Прокидайся, там вибухи”

Я прокинулася 24 лютого о 5 ранку від шарудіння мами у моїй кімнаті. Спочатку здавалося, що вона просто шукає ліки. Але на запитання, що сталося, вона зітхнула і відповіла: “Я збираю документи. Прокидайся, там вибухи”. 

Ця фраза здалася мені повною нісенітницею, наче я досі сплю. Але за 2 хвилини я усвідомила, що це не сон. 

Ми почали збирати теплі речі, документи, ліки. Я все ще не розуміла, що зі мною відбувається… Виходжу на подвір’я й чую потужні вибухи зі сторони Криму. Мене накрило, почалася істерика. 

Підвал швидко затопило, адже ми живемо біля річки.

Сусіди ще не знали, що почалося, ми були першими, хто їм розповів про війну. Вони не повірили, та потужний вибух, від якого здригнулася земля, був переконливим. Не знаю як, але за мить ми вже були в гаражній ямі сусідів. 

Ми цокотіли зубами чи то від холоду, чи то від страху. Я навіть не відчувала холоду в нозі, яку занурила в підтоплений підвал. Лиши чули вибухи та молилися, щоб залишитися живими.

Увечері ми закрили наш дім і пішли до моєї двоюрідної бабусі, яка має підвал. Ту ніч ми спали в куртках, взуття стояло поруч. Повітряну тривогу в селі було чутно лише в перший день війни.

“Наше селище стало островом”

Пізніше ми дізналися, що мости, які сполучали наше село з основними джерелами продуктів, зруйновані. 

Стало моторошно. У голові одразу мелькали фотографії, які бачила на загальній лінійці в школі, коли розповідали про Голодомор. 

Наше село залишилось без постачання хліба. Їхати за ним було надто далеко. Тоді це було неможливо. Староста села взяла на себе відповідальність і привозила хліб особистим автомобілем, проїжджаючи крізь блокпости росіян.

Місцеві підприємці роздавали крупи родинам. Продукти, які були в садочку й школі, віддали дітям.

Згодом наші односельчани полагодили міст, поклавши плити з металу на провалину від вибуху.

Зрадники та доноси

Наше село знаходиться між залізничною дорогою та трасою з Кримом, де транспортувалася ворожа техніка. Тому на залізниці, що знаходилася на одній із віддаленої вулиці села, стояв пост орків. Пізніше вони оселилися в найближчій хатині. 

А згодом ще запустили патруль по селу з цими страшними літерами “Z+V” на дверцятах буса.

Був чоловік, який здружився з росіянами, що стояли на залізниці. Вони любили разом покурити, випити, а після цього їздити по селі на бусі та викрикувати: “слава росії” і “за Донбас”. Інколи росіяни, які товаришували з цим чоловіком, були у військовій формі та озброєні, інколи в цивільному одязі. 

Одного разу сусіду цього шанувальника “русского міра” не сподобалося, що той викрикує такі гасла, й у них зав’язалася сутичка. До цього сусіда приїхав комендант та провів з ним “бесіду”. 

* Комендант — людина, яка перевіряла доноси та контролювала порушників комендантської години.

Була жінка, яка все життя розмовляла українською, а після окупації почала возити документи односельчанина до адміністративного центру, щоб зробити його сільським головою. 

Пізніше цього чоловіка таки обрали «головою», а над сільрадою повісили російський прапор. Про ці “вибори” знали тільки ті, хто підтримував росію. 

Також комендант складав списки з доносами. Він приїздив зі списком та влаштовував рейди по домівках. 

Попередня директорка нашої школи, вже старенька, висловлювалася дуже різко у фейсбуці про окупаційну владу – а росіяни за цим дуже слідкували. 

До неї приїхав комендант із солдатами, почали тягнути її під руки, щоб забрати у відділок на “розмову”. Пощастило, що це було на центральній вулиці, за неї почали просити люди. У відповідь росіяни почали погрожувати, якщо продовжать — поїдуть слідом за “саботаж”. На щастя, все обійшлося.

“До нас приїздили з обшуком”

У сусідньому селі вбили людину з рушниці, тому окупанти почали шукати зброю по хатах. Якась дуже “добра” людина сказала, що в нас є рушниця, тому до нашого двору приїхали російські солдати. А в нас три дитини в хаті, мисливців ніколи не було – зброєю й не пахло. Нам повірили, але сказала, що наступного разу розмова буде іншою. 

Після цього ми почали боятися тримати фото та листування у своєму телефоні. Кожного разу, навіть виходячи в магазин по хліб, необхідно було все видаляти.

Гуманітарка для “своїх”

Про гуманітарну допомогу від росіян знали тільки ті, хто був за росію. Якось я вийшла до магазину й побачила людей, які чекали гуманітарку на лавці. Спочатку думала, що то знову якесь “маленькоє собраніє”. Це повторювалося щоразу в однаковий день та час.   

Одного разу я гуляла з хлопцем увечері, й біля мого будинку зупинилися машина з наклеєною білим скотчем літерою “Z”. З автівки вибіг молодий хлопець, який намагався нам дати пакет із написом “єдіная росія” та сказав: “Тримайте, передасте батькам допомогу та вітання”.

Ми відмовилися й розповіли, кому краще віддати цю допомогу. У нас навіть до окупації було багато сімей, що не мали забезпечення, їжі. 

За весь час мого перебування в окупації, гуманітарної допомоги від України не було – ці колони просто не пускали в Херсонську область. Допомогу отримували тільки від рисового заводу, школи та дитячого садочку. 

Формування російської школи та онлайн-навчання

Улітку, коли я ще не виїхала, окупаційна влада почала формувати російську школу на базі місцевої гімназії. 

Деякі вчителі встигли забрати свої трудові книжки на початку вторгнення. 

До директорки цієї гімназії прийшла “влада” та запропонувала роботу в “новій російській школі”. Вони обіцяли українську, але попереджували, що скоро буде російська мова. Ще одна умова — діти вивчатимуть російську як основну. Директорка відмовилася, але їй дали зрозуміти, що з нею чи без неї ця школа буде.

У вчителі набирали кого могли, навіть людей без вищої освіти. Деякі колишні вчителі продовжили працювати в цій школі, бо не мали коштів на існування, інші просто хотіли залишитися у школі.  

Я навчалася дистанційно у школі, яка не знаходилася в нашому селищі. Кожен онлайн-урок закінчувався словами: “Слава Україні!”, нас підтримували вчителі.

Одного разу на уроці геометрії, вираховуючи об’єм циліндра, ми почули потужний вибух – це був запуск ворожої ракети. Як ми розуміли, російські військові розміщували артилерію в лісах. Я не відчувала страху, тільки біль. 

І постійно думала, куди ця ракета прилетить та скільки життів вона забере.

“Нарешті я бачу український прапор”

Життя продовжувалося, якими б не були умови. Почалася моя посилена підготовка до індивідуальної усної співбесіди. Я не складала НМТ (національний мультипредметний тест, який потрібен для вступу до університету), бо не змогла на нього виїхати. Офіційного «коридору» не було, а без нього ми це зробити не ризикнули.  

З’явилася альтернатива вступу для дітей з окупованих територій — індивідуальна усна співбесіда. Екзамен, схожий на НМТ, але в онлайн режимі. 

Я успішно склала екзамен та була рекомендована на бюджетне місце в Острозькій академії. Але не так, як я хотіла. Соціальна стипендія — не те, про що я мріяла.

Настав час виїжджати з Херсонської області. Ми зареєструвалися у волонтерській організації “Берегиня” та чекали своєї черги на виїзд.

Разом з бабусею я сіла у волонтерський автобус і 12 годин їхали до Запоріжжя. У звичайний час ми могли туди дістатися за 3 години. 

Ми їхали та не знали, куди нас везуть, тому що з вікон не можна було дивитися. На блокпостах російські військові перевіряли паспорти, інколи з автобуса виводили чоловіків, щоб перевірити татуювання. 

Доїхавши до Василівки, де починалася «сіра» зона, ми чекали черги, аби стати в колону для виїзду. Всю дорогу було чутно вибухи. Люди їхали з немовлятами, старими батьками. Хтось віз з собою великі сумки, а хтось – усього один портфель.   

На одному з блокпостів російські військові наказали всім викласти свої речі просто на підлогу, начебто так скоріше пройде перевірка.

У сірій зоні ми минали міни, зруйновані хатини, школу. Ми бачили людей, які махали нам руками. Вони досі там живуть.

Нарешті на під’їзді до Запоріжжя я побачила український прапор, наших військових. Величезний ком у горлі, сльози радості та, одночасно, болю.

Після новин про деокупацію Херсона я маю надію, що скоро зможу повернутися додому. 

Сидіти на кухні, їсти закрутки та спілкуватися з бабусею.

Так, як я любила це робити до війни. 

Ostroh.Info не вказує справжнє ім’я та рідне місце проживання героїні цієї історії, аби не нашкодити їй та її рідним.

Реклама