Машинку, на якій друкувала заборонені твори, довелося знищити, – письменниця Галина Кирпа

Партнерська публікація

0
489
Фото: Читомо
Реклама

Українська письменниця, що увійшла до IBBY Honour List-2018 року ( “список пошани” від Міжнародної ради з дитячої та юнацької книги — ред.), а вже наступного року шведський король нагородив її Орденом Полярної зірки за визначний внесок у зміцнення українсько-шведських зв’язків і плідну роботу в галузі перекладу шведської дитячої літератури. Її книжки перекладені на десятки мов світу, а сама вона перекладає з білоруської, данської, німецької, норвезької та шведської. Галина Кирпа відкрила українським читачам стільки першорядних скандинавських письменників і найкращі їхні твори, що найвибагливіший читач знайде собі свого і своє, — Ґуннель Лінде, Ульф Старк, Едіт Седерґран, Астрід Ліндґрен, Марія Пар та багато інших.

Але розмов із нею, особливо в останні роки вийшло не так багато. І тим більше хочеться дати слово цій незвичайній жінці, яка не уявляє свого життя без читання, писання, перекладання. Ми поговорили про улюблені книжки й улюблених письменників у величезній домашній бібліотеці у маленькій двокімнатній квартирі, у якій є місце скандинавським літературознавчим часописам, сотням дитячих видань, виданих при союзі, і сучасним оригіналам ілюстрацій. Про літературні вечори 70-х, наклади, що цензурувалися й ішли під ніж, про передрук “Інтернаціоналізму чи русифікації” Івана Дзюби й, зрештою, про допити й негласну заборону друкуватися тривалістю в 10 років.

Розмова з Галиною Кирпою вийшла у межах проєкту “Портрет читача замолоду”, що є спробою поглянути на відомих людей саме як на досвідчених читачів, дослідити їхню читацьку біографію та вплив книжок на певні життєві рішення, позицію, світогляд.

Ви з учительської родини. Чи означає це, що книжки у вашому житті були з самого дитинства, і якщо були, то на якому місці?

— Книжок мали багато. Мама була вчителькою початкових класів, а тато працював водієм вантажівок далеких рейсів: у літній період він возив на Мінськ, Москву, Петербург, тодішній Ленінград овочі та фрукти. А поруч жили дядьки, мамині брати і їхні дружини, що теж були вчителями. Може, через таке оточення мама хотіла, щоб я теж була вчителькою. Вона йшла вранці до школи, а поверталася пізно ввечері, навіть на обід не приходила. З цього я зрозуміла, що не хотіла б так усе життя ходити на роботу. Коли ж тоді читати?

Якщо ми говоримо про те, що людина розвивається впродовж життя, це означає — вона також читає різні книжки. Як змінювалися за роки ваші читацькі вподобання? Як ви росли як читачка?

— Коли я вже була свідомою читачкою, з’явилася повість Віктора Близнеця “Звук павутинки”. Тільки вслухайтеся у слова — “звук павутинки”, вони ніби бринять. Віктор Близнець повністю зітканий із таких почуттів, звуків, переживань, і той світ, який він вигадує, мені дуже близький. Це моя улюблена книжка вже свідомого, можна сказати, юнацького періоду, 70-х років.

Також дуже люблю, і то назавжди зі мною, проза Василя Стефаника. У 1971 році я купила його збірку новел “Моє слово”. Дуже її люблю, навіть виписала собі таку цитату:

“Білими губами, впівголосу буду вам казати за себе: ні скарги, ні смутку, ні радості в слові не чуйте”. 

Це — слова Стефаника, а мені здавалося, що то кажу я. Важливо знайти такого письменника, читаючи якого відчуваєш, що він говорить і про себе, і про тебе, і щось у твоїй душі пробуджує.

Також Антуана де Сент-Екзюпері — видання 1968-го року. У мене є набагато новіші, красивіші видання, але, коли я сама купила цю книжку, писала:

“Любий принце, як гарно, що ти в мене є. Маленький принце, я теж збагнула твоє тоскне життя і все чекаю-виглядаю, що ти прийдеш і зостанешся жити у мене. Ти так причарував мене до себе, що годі й здужати про забуття”. 

І тут цитати вже із самого Екзюпері.

Фото: Читомо

Якщо ми згадаємо 70-ті роки, 80-ті й культурне життя Києва впродовж цього часу, то чи були тоді якісь книжкові виставки, літературні тусівки, видавництва? Який вигляд мало це все?

— Ви знаєте, книжкових виставок я не пам’ятаю. Я просто пам’ятаю вечори. Але вони дуже часто відбувалися у книгарнях, наприклад поетичні вечори на Майдані, на Пушкінській.

Щодо подій, то були дуже хороші вечори у Спілці письменників. І коли я приїжджала додому, то вже мене мої дядьки розпитували: “Ну, що, бачила Драча?”. Я кажу: “Ну, що я, подружка йому чи що?” І продовжую: “Але ми були на його вечорі”. “А кого ще бачила?”, — питають, і я так їм про все й розказувала.

Чи були на таких літературних вечорах люди, які стежили за перебігом події, за тим, хто, як і що сказав?

— Думаю, що були, але ніхто на них не звертав уваги, принаймні я. Тоді вже воно якось стало передаватися інтуїтивно: кому можна довіряти, а кому ні. Я, звичайно, не називатиму прізвища цих письменників інтелігентного кола, то на їхній совісті, але це були люди, яким уже не можна було вірити. Ми вчилися тримати язик на припоні, щоб не сказати зайвого.

Але були й такі випадки, як із книжкою Петра Засенка “Князівство трав”, що тільки вийшла, і відразу ж, у ту саму ніч, її під ніж знищують. Кілька книжок опинилися в книгарні “Поезія”, і ми біжимо купувати. Здається, книжечок цих 50 накупили. Черга була велика, щоб купити “Князівство трав”.

У 70-х ви працювали у видавництві “Дніпро”, і мали можливість бачити видавничу кухню зсередини.

— Це було досить потужне. Я була маленьким таким працівником — секретарювала у головній редакції, і то була нуднюща робота: посилали мене по редакціях уточняти плани, щось записувати, передруковувати. Але там трапилися знайомства з великими людьми: заходив Віктор Близнець, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Дмитро Дрозд, Анатолій Дімаров. Вони мене, звісно, не помічали, бо не було за що, але ж помічала їх я.

У “Дніпрі” працював також Іван Дзюба, й ми мали з ним приємне приятелювання. Саме він давав мені читати рукопис “Інтернаціоналізм чи русифікація”, який я нишком від нього передрукувала — на цигарковому папері, набраний друкарською машинкою. Таких виходило по 6-10 примірників. Але коли почалися неприємності, друкарську машинку мені, звичайно, довелося знищити. Я розбила її молотками й викинули на дно озера, якого вже навіть немає (можливо, воно висохло). То робилося в 1974 році, ми були вже з моїм чоловіком з Дмитром Чередниченком удвох.

Яким був Дзюба у ті роки? Ви часто бачилися?

Іван Дзюба читав мій перший рукопис, хоча я його про це не просила. Ми часто здибувалися в коридорі, говорили про літературу: де що вийшло в журналі, газеті, книжці. Одного разу він запитав: “Ви навіть самі пишете?”. Кажу: “Ну, так”. Зам’ялася. “А покажіть”. “Добре, хай, колись”, — відповіла.

Коли він уже спитав мене третій раз, стало незручно. Подумала, що то буде якось негарно з мого боку, якщо я нічого не покажу йому, і зрештою дала почитати прозу й поезію. Він тоді місяць читав, а після цього попросив мене лишитися у видавництві. Ми сиділи за столом, і він сторінка за сторінкою гортав рукопис, робив зауваження. Дійшов до прози й сказав: “Знаєте, я думаю, ви будете писати прозу. Ви — прозаїк”.

Це справдилося, але набагато пізніше. І тоді, коли я послала йому цю книжку, написавши: “Іване Михайловичу, ви не пригадуєте, звичайно, тієї розмови, бо багато у вас таких було молодих-зелених у житті, але для мене то було дуже важливо, що ви сказали”. Тоді він прочитав мою прозу й написав про неї дуже гарний відгук. До речі, він завжди відповідав на всі мої листи, нехай із запізненням на 2-3 місяці, бо не дуже був здоровий, особливо останнім часом, але все-таки знаходить хвилинку на мене. Це зветься не просто культура, це шляхетність.

І все ж, ви працювали із забороненою літературою, і це було дуже небезпечно.

— У мене і вдома була друкарська машинка, на якій я все передруковувала. Хоча й на роботі примудрялася щось передруковувати: скажімо, поезію Грицька Чубая, якого ніде не друкували. Наприклад, поему “Вертеп” і всі ті вірші, на основі яких “Кальварія”, а потім Видавництво Старого Лева видали чудові книжки. Найсильніші вірші я передруковувала сама. Той, хто знав Чубая, перший почав розповсюджувати його твори, а я вже приєдналася до того. Усі мої товаришки читали ці рукописи.

Я робила й зберігала копії й Чубая, і потім заборонені вірші Ліни Костенко, Миколи Руденка, Петра Скунця. Ці твори вилучали зі збірок, і вони проходили через мої руки, оскільки я бачила видавничі плани й знала про те, що не допускається до друку.

Фото: Читомо

Чи дійсно міф про СРСР як державу, що найбільше читає, має якесь підґрунтя? Чи це лише припущення, яке випливало з великих накладів окремих книжок?

— Якщо говорити про дитячі книжечки, то вони були дуже дешевими, і їх купували, бо діти все ж росли. Дитячу літературу можна було і в сільській крамниці купити, де продавалися хліб і тканина. Книгарень було багато також у районних центрах. Я не уявляю, щоб у нас у Борисполі зараз “Книгарня Є” була.

Але це не показник того, що коли це купували, значить і читали. Були й такі книжки, за якими треба було побігати, щоб дістати. Особливо ті, що від авторів з Москви, з Півночі. Їх не так просто було купити. Знову ж таки, я не думаю, що це аж так читалося. Часом книжки купували для того, щоб прикрасити якусь полицю.

Що для вас є читанням? Це монолог чи діалог з автором? 

— Здебільшого діалог. Після діалогу — монолог, коли я спілкуюся вже сама з собою і з тими героями, з якими познайомилася. Особливо, якщо їх полюбила.

Усе моє життя — це читання, писання, перекладання. Я не уявляю, як би я жила і не читала.

Чи сприяє, на вашу думку, читання критичному мисленню? 

— Я не знаю, чи справді книжка вчить людину. Може, вона десь більше стежок прокладе, щоб дати зрозуміти, що це життя і спілкування неоднозначні: буває любов, буває зрада, бувають прикрі моменти. Але книжка ніколи тобі не дасть точних відповідей, наприклад, через вчинки персонажів. Ти ж не покінчиш життя самогубством, як Мартін Іден? Тобто це не рецепт. Як нема рецепта для письменника, що писати.

Якщо говорити про людину, яка ухвалює якісь рішення, можливо, політичні чи суспільно важливі — чи впливає на неї читання?

— Чим людина більше читає, тим вона більше розуміє. Ну може, я прихильниця цієї серйозної літератури, але серйозної в гарному розумінні — не дидактичної. Наприклад такої, як “Маленький принц”. Але літератури багато. Головне читати й формувати власний смак.

Повний текстовий варіант інтерв’ю за покликанням.

Реклама