Якщо хочу поділитися враженнями з кимось про книжку, то я її перекладаю, – українська перекладачка Наталя Іваничук

Партнерська публікація

0
584
Фото: Читомо
Реклама

Її переклади пізнають за розмаїтою мовою і стилем, але Наталя Іваничук, що переклала понад 100 книжок із німецької, норвезької і шведської, впевнена, що має бути в тіні автора й пристосовуватися до його лексики й стилю. Задля роботи вона читає “надто багато”, але для себе, для насолоди вже менше. Разом із тим у розмові нам вдалося пригадати той час, коли ще зовсім дитиною вона читала “дорослу” класику й пригодницьку літературу запоями, і не лише українською, а й польською.

Про спалену дідусеву бібліотеку заборонених у “совєцький” час видань, про те, як вламати видавця видати той чи інший роман, якщо його автор ще не відомий в Україні, і про найприскіпливішого критика, який читав усі її переклади. А ще про скандинавістику, бо це любов, яку міняти вже пізно.

Розмова з перекладачкою та викладачкою Наталею Іваничук вийшла в межах проєкту “Портрет читача замолоду”, що є спробою поглянути на відомих людей саме як на досвідчених читачів, дослідити їхню читацьку біографію та вплив книжок на певні життєві рішення, позицію, світогляд.

З чого починалася ваша читацька біографія? Які тексти вам радили батьки і яку роль вони відігравали у виборі ваших книжок?

— З самого малечку моїм читацьким вибором керував тато. Він увесь час спішив, казав, що мені треба читати й те, й інше, і не дуже рахувався з моїм віком. Йому здавалося, у нього настільки геніальна дитина, що зможе прочитати в 7 класі “Декамерона” Джованні Боккаччо. 

Він постійно підсовував мені класику. Наприклад, Івана Франка, якого я не дуже сприймала, бо він досить специфічний та важкий письменник — за винятком “Лиса Микити”, хоча це також філософський твір. Також у 7 років, у процесі читання Генріка Сенкевича, тато навчив мене читати польською.

У тата було дуже близьке товариство, три Романи: Роман Кудлик — поет, Роман Безпалий —  художник і сам тато — Роман Іванчук, прозаїк. У їхній компанії була єдина жінка — Ніна Бічуя, яка писала прозу. Вона мала величезну бібліотеку підліткової пригодницької літератури. Ніна весь час сперечалася з моїми батьками, адже тато вважав, що треба читати серйозну класику, а вона наполягала на пригодницькій літературі. Так вона мені спочатку крадькома, а потім уже й відкрито, підкидала книжки, на кшталт “П’ятнадцятирічного капітана” Жуля Верна, Майна Ріда.

Тоді в основному все було в російських перекладах. Джеральда Даррелла і його “Перевантажений ковчег”, по-моєму, я також читала російською. Але це все було так захопливо, що все, що було в бібліотеці Ніни Бічуї, я повністю перечитала. Тому в мене двобоке формування: з одного боку, серйозна класика, а з іншого — пригодницька література.

Соромно зізнатися, але зараз я так багато не читаю. Тобто читаю для читання мало, а так-то страшенно багато: навіть так багато, що забагато. Намагаюся якось дозувати літературу, бо пропозицій перекладів безліч, і треба спершу прочитати, щоб сказати свою думку: хотіла б я це перекладати чи ні.

Яким було культурне життя у часи вашого дорослішання? Чи були читання, літературні вечори, виставки?

— Цього всього було дуже мало, якщо не було зовсім. Мій пік ранньої юності припав на 80-ті — найтяжчі часи застою. Тоді майже не було ні виставок, ні презентацій. Художні виставки ще траплялися, а щодо книжкових презентацій, то на своєму віку я такого не пам’ятаю. Правда, були виступи, на які їздив мій тато по будинках культури по селах чи містечках, але то не презентації,

Тож у нас такого бурхливого культурного життя не було, а коли все-таки воно сталося на початку 90-х, то я була страшенно жадібна до того: всюди ходила й майже нічого не пропускала.

Що читали в Радянському Союзі? Чи правда, що це була держава, в якій найбільше читають? Роман “Мальви” Романа Іваничука, вашого тата, виходив стотисячним накладом. Зараз уявити таку книжку сучасного українського письменника просто неможливо, таких немає. Можливо, Василь Шкляр зі скількома перевиданнями “Чорного ворона”. 

— “Мальви” були чимось новим у ті часи, коли все трималося під забороною. Ні про що не можна було розмовляти відкрито, особливо про історію, тому історичний роман вважався своєрідним камуфляжем. 70-80-ті роки — пік захоплення історичними романами: Павло Загребельний, Валерій Шевчук, Роман Іваничук. Всі вони тоді були шалено популярними. “Мальви” вийшли 1968 року, і це була справжня сенсація для читацької публіки. Був навіть один такий випадок: наклад цього роману привезли в книгарню, утворилася величезна черга, до якої також приєднався мій тато, бо йому було мало авторських книжок, але без черги його не пропустили. Проте, коли дійшла його черга, і він попросив 10 примірників, то народ просто вибухнув обуренням: як так можна? Однак, тільки він сказав “люди, та то ж моя книжка” — одразу всі почали кидатися за автографами, і черга вибудувалася вже зовсім в інший бік: не до прилавка, а до тата.

Історичний роман дозволяв висловити те, чого не можна було сказати відкритим текстом про тодішню владу або сам Радянський Союз. Цей жанр приховував вільнодумство.Я певна, що в ті часи, до 90-х, коли люди почали переставати боятися, найпопулярнішою була, власне, пригодницька література для дітей (перекладна в тому числі), а також історична романістика.

Я впевнена, що у вашій сім’ї була і заборонена література. 

— Заборонена література була. Це публікації Української Народної Республіки та видання, датовані періодом до 1939 року. Таких книжок у нас трохи було, і вони, звичайно, не виставлялися на показ, а лежали в шафках. Якби хтось прийшов з обшуком, а такі ситуації траплялися кілька разів (просто до обшуків не дійшло), то їх би обов’язково знайшли. Слава Богу, що нас все це оминуло і книжки збереглися.

Коли тато жив у Коломиї, його батько мав величезну бібліотеку стародруків. Як закінчилася війна, і радянська влада знову прийшла на Покуття, він зі страху, що це може закінчитися висилкою до Сибіру (найреальніше), спалив майже всю бібліотеку, щоб урятувати сім’ю від можливої загрози. З вогню тато повихоплював пару книжок — от вони, власне, і збереглися. Це “Історія України” Михайла Грушевського, а також пісенники січових стрільців. Також там було щось із перекладної пригодницької літератури. Вона потрапила під заборону тільки тому, що видавалася не в той час.

— Якщо говорити про кількість читачів тоді й тепер, то чи змінилася вона за вашими власними спостереженнями?

— Мені здається, зараз читають більше попри те, що читають мало. Усі скаржаться: “книжки не купують”, “народ не читає”, але в мене чисто суб’єктивне враження щодо цього, бо я не можу сказати, що сьогодні читають менше, ніж це робили за часів моєї ранньої молодості. Тоді теж читали, однак то була більше мода на якісь знакові видання, наприклад, на макулатуру. Половина людей, які збирала книжки, навіть не заглядала в них, то був просто інтер’єр. Я знаю масу таких людей.

Єдине, що можу сказати: мої однолітки, тобто діти й підлітки моєї ранньої юності, читали набагато більше, ніж читають зараз. Вони захоплювалися, ночами читали з ліхтариком під ковдрою. Зараз ті самі люди або зовсім не читають, або читають, але дуже мало. Тато зумів мене виростити “читалкою”, такою собі любителькою книжки, далі це затягнулося до перекладу. А мої два сини читати не люблять і ніколи цим особливо не захоплювалися.

Фото: Читомо

 

Ви вирішили не повторювати долю свого батька щодо домашньої бібліотеки й зосередитися на меншій кількості книжок у своїй?

— Так, у мене не тисячі книжок, я їх не збираю, але маю не таку вже й маленьку бібліотеку. Зберігаю літературу, яку прочитала, або оригінали з усіх мов, які перекладаю чи перекладала. Я досить скрупульозно відбираю книжки й не скуповую все підряд, бо знаю, що не прочитаю. Коли книжка стоїть нечитана — вона мертва: книжки мусять бути зачитані, залистані, тож я не поділяю думку тих читачів, які вважають, що книжку треба читати ледь не в стерильних рукавичках. У неї може бути заяложена обкладинка, усякі там ослячі вушка. Останнім часом я вушка вже не загинаю, а на тому місці, де закінчила читати, кладу олівець.

Література може допомагати ухвалювати якісь правильні рішення в житті? Чи розвиває вона критичне мислення?

— Це, напевно, стосується трохи молодшого віку, коли вона може формувати характер, але то необов’язково. Тобто я думаю, що література могла би виховувати доброту, наприклад, але це теж залежить від того, що читати. Якщо брати тільки детективи, то реакція може бути протилежною, але й заборонити дітям їх читати також не можна, бо мусить бути вільний доступ до будь-якої книжки. Я не думаю, що література може навчити сприймати людей, екологію, навколишній світ, але не виховати замість живого оточення, батьків, середовища чи друзів.

Що формує вашу бібліотеку? Які книжки можуть тут залишитися?

— Насамперед мої професійні зацікавлення, скандинавістика. Тут також трапляється австрійська та німецька літератури, оскільки я їх теж перекладаю. Українських чужих перекладів зі скандинавістики у мене майже немає.

Повний текстовий варіант інтерв’ю за покликанням.

Реклама