«Доходимо до стану, що вити хочеться»: про проблеми музейної справи в Острозі з Андрієм Брижуком
Музей на Замковій горі відзначає свою 110-ту річницю. Ми поспілкувалися з в.о. директором Державного історико-культурного заповідника міста Острога Андрієм Брижуком про теперішні труднощі музейної справи.
«Те, що мало йти на розвиток, йде на утримання»
— Що зараз є найскладнішим у роботі та обслуговуванні музеїв?
— Обслуговування означає надання культурної послуги, зокрема відвідування музею та супроводу.
Поза блек-аутами немає ніяких проблем для відвідування музеїв. Головне, щоб люди доїхали до Острога, приїхали і відвідали. Бо це наші надходження до спеціального фонду, що дозволяє нам вкладатися в подальшому в якийсь розвиток.
Якщо в загальному, то проблема – повномасштабне вторгнення. Найперше питання, яким займається державний історико-культурний і заповідник – збереження пам'яток. До повномасштабного готувалася президентська програма “Велика реставрація”. Вона не реалізована, бо росія напала на Україну. Бюджет пішов весь на війну.
Відповідно, за ці роки в нас так і не відреставрований дах на Острозькому замку, контрфорси (вертикальні конструкції у вигляді виступу стіни, ребра або окремої опори, які прикріплюються до стіни або розташовується поруч із нею для підвищення її несучої здатності — ред.). Ба більше, у 2023-му вони обвалилися. Зараз під аварійним накриттям, щоб далі не мокнули та не розвалювалися. Загалом контрфорси підтримують усю вежу. Дах мокне. Кінець контрфорсів, кінець вежі, кінець музею. Це причинно-наслідкові зв’язки. Те саме “Луцька вежа” мала бути відреставрована, а ця реставрація теж не здійснилася.
— Як боротися з цими проблемами?
— Реставрація коштує 2,6 мільйона гривень. З 2022 року нам не надають в повному обсязі кошти на комунальні витрати: опалення, електроенергія – ці витрати ми покриваємо зі спецфонду.
Умовно те, що мало йти на розвиток, йде на утримання. Це неправильно, бо якщо держава й суспільство визначили, що це пам'ятка національного значення, то вони мають про неї дбати.
У фінансовому плані ми є балансоутримувачами. Якщо нам не надали цих коштів, то не зможемо самі відреставрувати. Умовно могли б, але банально передаємо ці кошти на тепло. Цього року – 700 тисяч гривень. Два роки по 700, плюс наші залишки – отримаємо суму на реставрацію. Зараз мало грантів для цього. Єдиний грантодавець, що давав на це кошти, був посольський фонд США. І то, у зоні військового конфлікту вони не дуже готові це підтримувати. Не кажучи вже про всі інші країни, до яких ми зверталися. Грантодавці вважають, що пам'ятка національного значення належить державі й утримувати її має держава. І я не бачу сенсу з цієї тезою сперечатися, бо так і є. Умовно, якісь питання розвитку – так, грантодавці підтримують. За повномасштабне вторгнення ми отримали генератори й фондове обладнання на наше фондосховище.
Ми працювали щодо питання оцифрування наших експонатів та описів експонатів. Отримували допомогу в тому, щоб зробити електронні архіви. Це все, на що змогли отримати допомогу.
Але якщо не буде даху, то це кінець цьому музею і тому, що в ньому зберігається. І тут уже доходимо до стану, що вити хочеться. Бо воно к чертям.
Решето: дах вежі моїми очима
Під час розмови я відчув, наскільки Андрія Брижука хвилює стан даху. Опісля інтерв’ю він провів мене сходами на горище. Там було дуже задушливо, у повітрі – багато пилу, а на землі – щось схоже на тирсу. Угорі – сам дах. Увесь у дірках, крізь які пробивалося сонячне світло. Намоклі дошки сиріли. Найбільші прогалини залатали шматками металу та монтажною піною. Зважаючи на обмежені ресурси — доволі непоганий тимчасовий варіант. Та чи вистачить цього надовго?


Пошкоджений погодними умовами та часом дах музею

— Чи вдається залучити кошти за рахунок розвитку туризму й збільшення відвідування або якоїсь іншої комерційної складової?
— Надходження у спецфонд ми цього року збільшили вдвічі. Оскільки міністерство на початку січня розширило перелік платних послуг, то ми теж. Концерт Калуша, Дзідзьо у нас на території – це теж були прямі надходження.
Питання розвитку туризму залежить від питання безпеки. У країні війна. У нас показник туризму падає. Це чинники, які від нас не залежать. Банально немає кому їхати, сідати в автобус. Так само батьки, які хочуть дітей відправити на екскурсії, першим ставлять питання безпеки. Поки в Україні небезпечно, ніякого туризму не буде. І що б ми тут не хотіли, чи намагалися розвивати — це поза нашими силами. Інші надходження – так. За рахунок нових послуг. Цього року ми вийдемо за 1 млн гривень надходжень до спеціального фонду.
— Через зростання комерційного інтересу в деяких установах може виникати спокуса спростити історичний та культурний контекст пам'яток, аби зробити їх доступнішими для масового відвідувача. Чи не стикаєтеся з такою проблемою та чи не боїтеся, що таке можуть робити ваші наступники?
— Якщо таке відбудеться, то мене вже тут не буде. Поки я керую цією установкою і працюю – ні. Усе-таки, робота моєї установи – збереження культурної спадщини.
У нас жорстке законодавство щодо пам'яток архітектури. Це неможлива історія. Усе одно найважливішою функцією є збереження. Оця вся розмова і показ для глядачів – це додаткова функція. Власне, через цю функцію ми й підтверджуємо цінність тих речей, які ми маємо. Ми маємо відповідально ставитися до місця, у якому розміщені, – домі князів Острозьких, і тут переважна тема все одно буде стосуватися саме цього.
Контент, музейна мова змінюється. У нас зараз виставка стоїть про те, який вигляд мала перша експозиція музею 110 років тому.


Там було завалено все експонатами. Усе, що зібрали, на стіни почепили, на столи поклали. Відвідувачі банально приходили і гортали Острозьку біблію. Зараз ми цього не робимо. У нашому музеї книг є інтерактивна версія Острозької біблії, яку, умовно, можна гортати, але оригінал під склом. Музей змінюється. Ті люди й відвідувачі, які до нас приходять. Буває так, що були в музеї 30 років тому і питають: «Куди подівся пулемет “Максим”?» Очевидно, що після розпаду Радянського Союзу ми перестали розповідати про “вєлікую октяберську революцію” і весь оцей брєд, який тим паче не має стосунку до князів Острозьких. З пулеметом “Максимом” усе добре. Їх взагалі два, вони у фондах. Ми не виставляємо все, що маємо, бо немає стільки площі. Зрештою, і не все треба людям бачити, бо там є виключно науково-перекладні речі.
Ми експонуємо менше, ніж два відсотки того, що маємо. Якщо ви візьмете “Живчик”, то на ньому написано, що там два відсотки соку (в різних смаках “Живчика” різна кількість соку – ред.). Тобто ми менше виставляємо, ніж того соку в “Живчику”.
Але повірте, ми виставляємо найкраще, що розкриває тему князів Острозьких чи інші теми в наших додаткових виставках. Щоб ви розуміли, Марія Примаченко, яка є в нас у фонді, не постійно в замку. Натомість на тимчасовій виставці “Про українське жіноче мистецтво” навесні цього року була. Так само й інші цінні експонати. Мода змінюється, але повністю йти на поводу до глядача, до слухача, ми не будемо.
3D-кінотеатри, криві дзеркала чи ще якісь речі — для цього є ТРЦ, і там воно й повинно залишатися. Ми ж, дім князів Острозьких, створені й працюємо для того, щоб розповідати про цю культурну спадщину нашого міста.
«Пані з кофтами, запахом кота і нудною екскурсією»
— Чи помічали ви в суспільстві стереотип, що музеї нудні й нецікаві? Що робити, щоб позбутися цього?
— У нас класна є історія з нашого Музею книги та друкарства, де був майстер-клас. Малий виходив з нього і сказав: «Але класно було, аж мурашки по шкірі». Там йшлося про якийсь черпаний папір (папір, виготовлений за традиційною технологією, де волокниста маса поаркушно зачерпачується спеціальною сіткою — ред.), чи ще щось таке. Тобто, зрозуміло, що ми трішки несем відповідальність за всі інші музеї в Україні.
Банально, якщо людину завели в якийсь невеличкий регіональний музей і якась пані в 15-ти кофтах на собі в напівтемному приміщенні щось нудно і довго розповідала, то одразу з дитинства сформується про музей стереотип, що там: нудно, нецікаво, темно, пахне пилюкою і старими котами.
Ми тут намагаємося це долати: у нас є інтерактив, аудіогіди, простори, де можна взаємодіяти, заглянути, підглянути, щось почіпати руками. Не без цього. Тут йдеться про те, що так, цей стереотип треба долати. Але все залежить від людей. І, власне, від колективу музею, професіоналів, які тут працюють. І дуже складно знайти того, хто буде вам підтанцьовувати, робити супер інтерактивну екскурсію із залученням якихось методів інтерпретації спадщини, з індивідуальним підходом і жартами, щоб вам було цікаво на нашій екскурсії.
Погодьтеся, що така людина не може працювати в музеї за 11 тисяч гривень.
— Тоді як би ви оцінили зацікавленість молоді у музейній справі та що б ви змінили, щоб залучити більше нових фахівців?
— Є ініціативні люди, які приходять, хочуть щось робити. Їхнього захоплення вистачає на рік. Потім зарплата дає так по голові, що більше музею не хочеться. Це статистика, я спілкуюся зі своїми колегами по Україні. Це загальноприйнята тенденція.
У нас дурнувате соціалістичне законодавство, де ті люди, які працюють уже більше 30-ти років, мають доплату за інтенсивність, за вислугу, за роки. Молодій людині цих коштів ми дати не можемо. З іншого боку, у нашій практиці, ми намагаємося через грантову історію працювати. Виставка про 110-ту річницю за підтримки українського культурного фонду. І, умовно, ті люди, які є активними, працюють у цьому грантовому проєкті, додатково ще отримують винагороду. Так, це є шлях до самореалізації, фінансової підтримки, але це не стабільна історія. І насправді в багатьох настає етап вигорання, і вони банально йдуть з музеїв, з музейної роботи. Нещодавній скандал: увесь експозиційний відділ Національного музею Шевченка звільнився, у тому числі з цих причин. Йдеться про зміну поколінь.
Музейна робота має бути стабільною, вона є трішки консервативною. І в цьому плані дуже важливо, щоб прийшло нове покоління, яке переймало би досвід старших колег, вносило якісь додаткові зміни й далі розвивало. І от цієї передачі немає.
По факту почав працювати навпаки негативний відбір. Ті люди, які були ініціативними, але не задоволені оплатою праці, пішли, а ті, хто безініціативні, залишаються. І це далі коло оцих панянок з кофтами, запахом кота й нудною екскурсією. Ось вам і коло.
— Якими будуть наслідки, якщо це “коло” продовжиться? Музеї закриють?
— Очевидно, що питання закриття в майбутньому все ж постане. Воно вже поставало, коли була децентралізація і багато районних музеїв. Де-юре їх по факту поскорочували. Тобто вони перестали бути юридичними особами, стали відділами, центрами культури й дозвілля і таке інше.
Я не знаю, що там робиться з тими експонатами. Тут теж питання. Якщо вони є культурною спадщиною, вони мають традиційно кудись і якось передаватися, а цього не відбулося.
Зараз демографічна криза нас очікує. Це очевидні речі. Частина людей не повернеться, частина не народилася через війну. Нас чекають складні роки. Для такої кількості людей, які будуть мешкати в країні, така мережа музеїв не потрібна. Постане питання, що з ними робити. Колись постане. А так, то будуть колективи працювати, які нічого не ініціюють, будуть висиджувати свої години. Ці музеї не будуть відвідувати. Загалом буде така інертна галузь. Вона частково такою і є.
Ігор Матвіюк