Для більшості студентів вступ до університету — це крок у самостійність, нові знайомства та захоплива рутина. Але коли твій рідний дім залишається під постійною загрозою за сотні кілометрів, цей крок набуває зовсім іншого сенсу. Софія Радченко, першокурсниця спеціальності «Журналістика» Національного університету «Острозька академія», приїхала на навчання з міста Шостки, що на Сумщині. Її історія — це не лише про пошук себе в новому місті, а й про постійну тривогу за близьких, вимушене швидке дорослішання та підтримку, яку несподівано можна знайти серед чужих людей. Ми поговорили із Софією про те, як це — будувати нове життя в Острозі, коли думками ти постійно вдома.
Точка відліку через деталі та простір
— Ким ти була у своєму рідному місті? Чим захоплювалася? Ким мріяла стати до того, як реальність кардинально змінилася?
— У своєму місті була звичайною школяркою, золотою медалісткою, яка захоплювалася фотографією, малюванням і мріяла стати художницею, перш за все. Але потім, з початком повномасштабного вторгнення, вирішила про те, що хочу стати журналісткою, щоб висвітлювати події, які в нас почали відбуватися. Бо про такі маленькі міста, як Шостка, часто мовчать. Більше кажуть про якісь обласні центри, про Суми, а про нас на початку взагалі нічого не казали, хоча ми страждаємо не менше.
— Що стало головним аргументом обрати Острог для старту нового етапу?
— Головний аргумент моїх батьків, і я теж підтримала це, що це далеко від кордону, і тут буде тихо, і я зможу ходити на очне навчання. Бо з початку восьмого класу до одинадцятого я сиділа на дистанційці, взагалі пропала соціалізація, я не бачила однокласників, не бачила вчителів, і взагалі в мене не було того крутого підліткового життя. Я думала, що в Острозі я зможу отримати це життя.
— Яким ти уявляла свою ідеальну студентське та самостійне життя до початку великої війни?
— Якщо б не було повномасштабного вторгнення, скоріш за все, я подала б документи в Київ, бо це було моєю мрією. Але коли я вже подавала документи для вступу, я взагалі жодної заяви до Києва не подавала, через те, що я знала, що там буде дуже небезпечно. Ми постійно будемо, скоріш за все, на змішаному навчанні, або взагалі на дистанційному. А я хотіла саме переїхати від батьків. Я одразу знала, що після закінчення школи я не залишуся в своєму місті. Я переїду, бо я хочу стати більш самостійною, бо в мене не було такої можливості вдома бути прямо самостійною. Я хотіла яскраве насичене студентське життя з якимись спільнотами, знайти однодумців. Дуже сильно хотіла подорожувати в сусідні міста, що я наразі і роблю.
Перші дні повномасштабного вторгнення
— Яким ти запам’ятала свій ранок 24 лютого?
— Все почалося з телефонного дзвінка мамі. Я знала завжди, що телефонні дзвінки зранку — це погана прикмета. Бо зазвичай це погані новини. Так і сталося. Мамі подзвонила моя тітка із Сум і сказала: «Неля, ти знаєш, що почалась війна?», і я вже в той момент прокинулася раніше за свій будильник, бо мені було дуже тривожно. Я почула цю розмову і зрозуміла, що щось не так. Бо я не чула, що саме каже тітка їй, що вона питає, але я чула реакцію мами, коли вона казала: «Як? З ким? Що?» У той момент я нічого не розуміла.
Потім одразу зайшла в чат з нашими однокласниками і побачила їхні питання: «А в школу треба йти?» Ми тоді реально думали, що треба йти до школи. Потім я зайшла в інший чат з одногрупниками з художки, і вони питали, чи треба нам йти на сьогоднішнє заняття в художку, бо в нас мав бути якийсь екзамен. І нам сказала наша викладачка: «Поки що ми залишаємось вдома, але малюйте, продовжуйте малювати. Намалюйте перше, що ви відчули, коли дізналися про початок повномасштабного». І тому я почала малювати в той день.
— Як змінилося твоє ставлення до власної безпеки у той період?
— На початку я навіть не думала, що я тепер в небезпеці. Мені здавалося, що це якось далеко від мене ще, що це нереально просто… Я все одно думала, що я в безпеці. Але потім, коли я почала чути вибухи недалеко від нас, це було не в перші дні, це було тиждень-наступний, тоді в той момент змінилося сприйняття, бо я зрозуміла, що це не десь далеко, це біля мене. І це може торкнутися моєї сім’ї та мого будинку.
— У який момент до тебе прийшло повне усвідомлення, що твоє життя вже не буде таким, як раніше?
— Якщо чесно, то прямо в перший же день, бо мої батьки до останнього не хотіли в це вірити, але я чомусь налаштувалася на те, що вже не буде так, як раніше. І я думала, що чим раніше я це зрозумію, тим мені буде легше. Тому я просто намагалася не думати про те, що це закінчиться скоро. Я думала про те, що треба з новою реальністю вже змиритися і намагатися жити саме в цій реальності.
Переїзд та життя на відстані від дому
— Будувати життя в незнайомому раніше місті — це величезний виклик. З якими найбільшими труднощами ти зіткнулася на початку?
— На початку була проблема з адаптацією, бо мені було важко знайти якихось своїх людей. Перший тиждень я не могла запам’ятати взагалі жодних облич в університеті. Я себе відчувала зайвою. На початку я сиділа мовчки, аналізувала, що взагалі відбувається. Ну, я розуміла, що це пройде з часом. Треба мені трошки часу для адаптації, бо я така людина, яка не одразу прям вривається і починає знаходити нові знайомства. Треба трошки познайомитися з людьми і звикнути.
І щодо місця, то в мене була така думка про те, що я не можу просто сісти в автобус і через дві години бути вдома. Я розуміла, що я сюди вже заїхала і приїду додому, у найкращому випадку, десь на зимові канікули. І з цим було найважче змиритися. Я знала, що мені треба годин 12 їхати, і навряд чи я це зроблю посеред навчального тижня.
— Що найбільше допомогло тобі адаптуватися в новому місті?
— Мені допомогли знайомства. На початку, коли я знайшла своїх людей, можна сказати, з такими ж самими історіями. Я розуміла, що коли я їм кажу щось, то їм це дуже близько. Ці історії у нас… Не сказати, що спільні, але схожі, і вони мене розуміють. І це мені допомогло адаптуватися. І тоді я розуміла, що я не одна тут така. Так само, як і моя сусідка, наприклад. Коли ми з нею почали говорити вже, хто звідки, трошки краще одна одну дізнаватися, вона ділилася своїм досвідом, я своїм, і вона мене підтримувала.
— Чи доводилося тобі стикатися з відчуттям провини за те, що ти перебуваєш у відносній безпеці?
— Я стикаюся з цим відчуттям постійно. І я розумію, що це неправильно. Бо мої батьки не хотіли б, щоб я так себе почувала. Вони навпаки раді через те, що я перебуваю в безпеці, вони цього і хотіли, коли мене сюди відправляли. Але ти не можеш не відчувати провину, коли ти говориш з ними по телефону, лежачи в ліжку, у спокійній атмосфері, і чуєш, що в них починається повітряна тривога, ти чуєш на фоні сирену та вибухи. І ти знаєш, що зараз вони будуть спускатися до підвалу разом з твоїм молодшим братом. А ти нічого не можеш зробити в цей момент…
Ти не можеш бути з ними поруч. Ти можеш просто словами їх підтримати, щось сказати, типу, що з Богом, я з вами. Але потім ти кладеш слухавку, і в тебе просто всередині все розбите. Ти лежиш і думаєш про те, що не можеш їм нічим допомогти.
Взаєморозуміння та нова спільнота
— Коли місцеві студенти їздять додому на вихідні, чи запрошували вони тебе погостювати у себе вдома?
— Так, запрошували. Дуже часто. Майже кожен тиждень. Найперше я отримала таке запрошення саме на Великдень, бо це сімейне свято. Мої одногрупниці розуміли, що мені їхати додому далеко і небезпечно. І вони не хотіли, щоб я залишалася в це свято сама, у гуртожитку, бо це якось сумно, що я сама тут буду. Тому мене запросили в Ковель, просто познайомитися з родиною, відсвяткувати. І там я познайомилася з класними людьми, насправді. І знайшла навіть людину, яка була в Шостці. Сама ця людина з Краматорська.
— Коли більшість студентів роз’їжджається на вихідні, як твої нові друзі проявляють увагу до тебе, знаючи, що твій дім занадто далеко для таких поїздок?
— Просто кажуть про те, що їм сумно, що я не можу поїхати додому. І так само кличуть до себе. Тобто: «Приїжджай, я завжди тебе чекаю. І бабуся, і мама моя чекають на тебе. І нові друзі теж».
— Що наразі дає тобі найбільше внутрішніх сил продовжувати жити та адаптуватися тут?
— Найбільше мені дає сили те, що я знала на початку, куди я їду. Я знала, що буде важко. І я себе готувала морально до того, що в мене не буде іншого вибору. Якщо я сюди приїду, я маю вже боротися з цим. І не маю давати задню. Просто на моїй впертості я продовжую. І все.
І вже легше. В порівнянні з першим семестром я вже почала відчувати себе більш самостійною, більш впевненою в собі. І мені дедалі легше стає. З кожним місяцем, з кожним тижнем мені легше адаптуватися. Також я просто звикла до свого оточення, і для мене це вже не чужі люди. Я знаю те, що мені є куди піти, якщо буде важко. Мені є до кого звернутися. Є люди, які мене підтримують.
Юлія Тернавська