Ну що, у минулому матеріалі “ОІ:міста” ми побували у Львівській області. Тепер прийшов час Тернопільщини, а саме міста Збараж. Кількість його населення майже не відрізняється від острозької — приблизно 14 тисяч осіб (станом на 2020 рік).
До міста можна дібратися автобусом із Тернополя за пів години.
Цього разу нашою гідесою буде Богдана Довгань (далі — Дана) — збаражчанка та студентка Острозької академії.
Виявилося, що я приїхала сюди дуже вчасно, адже несподівано змогла потрапити на місцевий фестиваль “В обіймах Збаража”. Це благодійний захід, мета якого — зібрати кошти на дрон “Фенікс” для військових (зібрати вдалося 31 тисячу 585 гривень і 100 євро). Основні волонтери тут — підлітки, тому я знову була приємно здивована їхньою залученістю до місцевих ініціатив.
У центрі локації розставили стільці й зробили імпровізоване місце для “сцени”, де виступатимуть діти. Вздовж стіни палацу — ярмарка, де можна придбати глиняний посуд, намиста, дерев’яні гребінці та дощечки. На фоні лунає марш українських націоналістів. Де-не-де можна побачити людей у вишиванках і навіть хлопців у лицарських обладунках.
“О, желєзні люди прийшли!”, — каже якась дівчинка.
Ці “желєзні люди” тренуються у підвалі місцевого ЦНАПу — клубі історичної реконструкції “Збаразький гарнізон”. Вони проводять театральні виступи, які мають особливість — елементи фехтування. Обладунки учасників дійства важать біля 30 кг. “Збаразький гарнізон” — одне з дуже важливих місць для розвитку місцевої молоді.
На фестивалі також можна було постріляти з лука. То дуже крутий досвід. Тому якщо ви не займалися цим раніше, щиро раджу якось спробувати.
Загалом люди тут дивляться виступи дітей, аплодують, купують сувеніри і холодні напої. Іноді мені навіть здавалося, що я потрапила в довоєнні часи. Але деякі діалоги повертали мене в реальність.
“Орисю, я на похорон, скоро буду”, — чути в натовпі.
На вулиці доволі спекотно, тому я вирішила купити квиток і подивитися, що знаходиться у внутрішній частині замку. Вхід коштує 90 грн, але зі студентським — 45.
Особисто я не велика поціновувачка екскурсійних груп, гідів та гіперопіки. Тому пасивність співробітників замку була для мене перевагою.
В одній із будівель зберігається колекція середньовічної зброї. Тут можна побачити місюрку, кольчугу, бердиш, кельти. Якщо ви також не маєте уявлення що це, але вам цікаво, як воно виглядає — варто відвідати це місце.
“Палаш”— пише. Я навіть не чув такого слова”, — каже сивочолий чоловік.
Наступний на черзі палац. Тут діють тематичні експозиції — виставка картин художниці Олени Зозулі, вироби з дерева Віктора Боркута та кераміка художника-кераміста Тараса Левкова. На другому поверсі є золотий зал прийомів, білий камінний зал та дзеркальний зал. Проте найбільше припав мені до душі органний, раджу побути там насамоті.
Під замком також є підземелля з різними пристроями для катувань. Щось схоже я раніше бачила, але для мене новий досвід роздивлятися їх, коли на фоні чую: “Стефанія мамо, мамо Стефанія”.
Цього разу я вирішила бути справжньою туристкою. А це означає, що шоколадний круасан з’їла, під палким сонцем без кепки посиділа, магнітик купила і навіть фото таке зробила.
Та не замком єдиним. Після фестивалю ми пішли досліджувати місто. За традицією далі буде фотоекскурс. Але перед цим фото збаразького кота.
Приїхавши, перше на що я звернула увагу — пластикові фігури школярів на пішохідних переходах.
Також помітила, що на вулицях Збаража купа місць, де можна посидіти.
У центрі міста навіть поставили громадський туалет. Я не перевіряла стан, але його наявність вже навіює тихий оптимізм.
Де-не-де у місті стоять закинуті будівлі. Наприклад, кінотеатр.
Проте є місця, які виглядають справді добре. Одне з них — парк Бурляя. Тут замінили місток, через який протікає річка Гнезна. А велика калюжа поблизу нагнала спогадів про Острог.
Щодо їжі, то цього разу ми чинили як справжні бідні студенти — їли багети. Проте якщо вам випаде шанс погостювати у Дани вдома, ви зможете спробувати неймовірно смачні голубці від її мами.
Коли ми йшли додому, наша гідеса розповіла мені одну легенду про Замкову гору.
Її суть у тому, що тут стояла церква, яка колись провалилася під землю разом із жінками та дітьми. Це трапилося, коли ті ховалися у ній під час набігу татар. Кажуть, якщо у тихий вечір прикласти вухо до землі, можна почути звуки дзвонів і жіночий спів.
“А туди довго йти?”, — запитала я.
“Так”, — запевнила Дана.
Але я все ж узяла камеру, парасольку і таки попрямувала у сторону Замкової гори.
На цьому місці у 13-16 столітті стояв перший Збаразький замок. Його декілька разів сплалювали татари і декілька разів після цього відновлювали. Проте після останнього руйнування вирішили звідси перемістити.
Локацію доволі легко знайти: просто введіть у гугл-картах “Замкова гора, Збараж”.
Машиною від центру міста сюди можна доїхати за 8 хвилин, але якщо такої можливості немає, вихід — ваші ноги. Пішки прогулянка займе приблизно 40 хвилин, але це того вартує.
Рекомендую йти сюди наодинці. Це місце змусило мене подумати над багатьма речами, відпочити від людей і просто відчути короткочасний спокій. А ще ви зможете побачити тут зайця і зустріти чудовий захід сонця.
Збараж — чудовий вибір для дводенної поїздки на самоті. Тут можна подивитися роботи українських митців, спробувати фехтування чи стрільбу з лука і, можливо, почути звук дзвонів під землею. Це місто, де тебе не будуть опікати увагою, пропонувати екскурсію та питати: “вам усе сподобалося?”. Комусь таке підходить, комусь — ні. Вирішувати кожному.
Ольга Очеретяна