Реклама

Спочатку здавалося, що ніхто не прийде. Маленький хлопчик копав землю палкою, собаки бігали парком. Острозькі алейки виглядали як місце для відпочинку сімейних пар. Проте, так буде не завжди.

Бо вже на шосту годину тут мають зібратися люди, щоб читати свою (чи ні) поезію.

Десь через п’ять хвилин після нас до літер «Я люблю Острог» підійшло ще чотири хлопці.

— Дай мне телефон.

— Навіщо?

— Хочу включить «Чёрный бумер».

Десь так розпочався літературний вечір для нас — людей, що прийшли трохи раніше. Багато диму від цигарок, дивних жартів, «Чёрный бумер» на фоні.

Але по-справжньому він розпочався о 18:11. Дурна ідея збирати творчих людей на конкретний час — вони все одно спізняться. Навіть, якщо це вони й організовують.

— Наші читання сьогодні все ж проводяться, однак ми вирішили їх реформувати. Оскільки у нас карантин і проводити «Краплинні» як вони мають бути в останню неділю кожного місяця є неможливим. Тому ми перейменовуємося на «Сезонні», і будемо проводити тоді, коли мені захочеться, — посміхається організатор Олександр Ткачук, — тобто частіше.

Організатор читань Олександр Ткачук

Слухачі схвально посміхаються.

— І ще ми забули маркери, — згадує хлопець, — тож виходити доведеться тому, кому захочеться, або тому, кого я виберу. Тож будемо розпочинати. А почну я з вірша, який я написав за 15 хвилин минулої осені, поки моя дівчина була  в душі й… таке… «Казка на ніч».

…І тільки ми. Частка живого.

Хеппі енд…

Лунають станні рядки поезії. Дим від цигарок змішується з першими ознаками похолодання в повітрі. Чуються перші несміливі оплески. Чомусь вперше аплодувати страшно. Це потім до цього звикаєш.

Хлопець запрошує вийти когось після себе, проте ніхто не спішить цього робити. Вечір ще тільки починається.

На цьому моменті до тих, хто зібрався, ще приходить декілька людей. Дівчинка принесла іграшкового динозавра. Він стає «маркером». У кого динозавр, той і виходить читати. Так відбирати «читців» стало легше.

— Зазвичай, я пишу пісні, а не поезію.

… З тобою добре мовчати

Тіло вбирає крихти тепла

Всередині спокій, а стеля тепер не така уж і важка

Я щаслива, хоч і кожного дня гасне у мені життя…

— Я написал поэму. Она называется «Отмена потолка». Я её написал, потому что потолок нужно отменить. Ну… это моё мнение.

…Я машинально поднимаю голову вверх

И тут мне становится совсем дурно.

Нависая мучительным нимбом,

Бесстыдно скрывая небесную твердь

Неощутимо сдавливая всё вокруг поршнем в себя

Надо мной

Возвышается

Потолок…

— Ты такой Маяковский! — не можу стримати вигук.

…Стать самой большой грешницей в мире

Научится жить в опустевшей сырой квартире

Прикупить билет на поезд, на котором я никуда не уеду.

Я когда-то смогу. Я себя выверну. Верю?…

— Ты отдала уже кому-то динозавра?

— Ні-ні, кидай!

— Я не хочу его кидать, он же может поломаться.

— Ну і чорт з ним! — підбадьорює організатор читань.

— Я зараз тобі як чорткну! — обурюється власниця динозавра.

Десь через пів години заходу динозавр зламався, бо його надто активно кинули. Відвалився хвіст.

— Будете мені усіма «Краплинними» на динозавра збирати.

Проте люди вже достатньо розслабилися, щоб виходити читати вірші й без перекидання іграшки. Сутеніло.

— Називається «Розмова з банкоматом». Про те, як герой цього ліричного вірша почав говорити з банкоматом.

…Спочатку я подумав: “Це реклама.

Чи знак системного надламу”.

На кнопки натискати став як слід

і “хто ти?” перейшло в “Привіт”…

На цьому етапі вже дуже змерзли руки. На фоні гудуть легкові авто та фури, що проїжджають мимо. Проте, якщо українських поетів не лякали репресії, то і шум не злякає. Просто будуть читати голосніше, та й все.

Між віршами присутні перекидуються якимись звичайними фразами.

— Це нагадало мені одну книжку. Вона довга. А тут у віршах ніби коротко викладений зміст.

— О, але мені за це не заплатили.

— Поетам взагалі не платять!

Дивно, але ця фраза визиває лише посмішку. Люди виходять читати вірші далі.

… Жаль, що цигарка швидко згоряє.

Так само, це відбувається з коханням…

Пальці зводить від холоду.

…Поміж книг, що припали давно вже пилом.

Не вистачає твого волосся, темного і невагомого.

Кожного жарту нового і вкотре повтореного

Я забуваю часом і голос, але…

Пробач мені

Все ж таки спогади теж бувають

Не вічні»

— На цій ліричній ноті мабуть закриємо читання. Принаймні цього місяця, — говорить організатор.

Потім просить підписатися на сторінки в інстаграмі та телеграмі. Пропонувати там щось, що вони зможуть зробити в найближчі дні.

— Дякуємо всім!

Окрім власних віршів на вечорі звучали поезії: Сименка, Маяковського та Симоненка.

Після читання віршів, як говорить організатор, починається «наша стандартна частина». Лунають перші акорди.

Алейки все ще заповнені голосами. Але тепер це голоси, що співають.

ФОТО: Вікторія Гнатюк

Нагадуємо, що ми вже писали про “Краплинні”, коли вони збиралися вперше. 

Реклама