«Долати виклики»: УАЛ з середини
Привіт, мріє. Давно не бачились.
Моє перше враження від УАЛ — відчуття свободи, свободи, якої я так довго чекала. Я забула про три роки навчання в університеті, про те, що треба думати про свою майбутню професію і будь-які інші турботи. Моя свобода полягала в тому, що я нарешті отримала те, чого так довго прагнула, бо УАЛ у моєму розумінні — це найпрекрасніший формат неформальної освіти в Україні. Я старанно виписувала цитати на перших лекціях, робила пробіжки майже кожного дня, аналізувала свої результати і досягнення. Саме це й приносило мені задоволення.
Минуло два місяці. Світе, чому ти так змінився?
Ні, не змінився? Так, це, мабуть, я просто забула, як ти виглядав.
В УАЛ говорять, що немає проблем — є виклики. Я думала, вивчатиму тут неформальну освіту, однак основне, чого навчаюся зараз, — долати виклики. Усе змінилося після двох місяців навчання, коли настали осінні канікули. Щойно я була в ідеальному УАЛі, а повернулася до реальності. Саме ця реальність нагадала, що у світі багато проблем. Деякі з них такі незначні. Однак, саме їх ми часто не помічаємо. Я хотіла це змінити, але не знала як, і досі не знаю.
Потім розпочався другий модуль навчання в УАЛ (так, у нас немає семестрів — у нас є модулі). Тоді я зрозуміла, що в УАЛ варто йти загартованою як і в прямому, так і в переносному значенні. Варто не тільки гартувати своє тіло до щоденних руханок і п’ятикілометрових пробіжок, набагато важливіше гартувати себе психологічно, емоційно й інтелектуально. Перед початком навчання я думала, що повинна цінувати і насолоджуватися кожним моментом, і навіть якщо я відчуватиму втому від насичення програми, я компенсуватиму це задоволенням від вчасно виконаних результатів. Натомість у другому модулі я помітила, що прийшла в УАЛ зі своїми внутрішніми недоліками, що перетворилися на виклики. Це як йти з рюкзаком, повним каміння, у гори: ти ніби піднімаєшся, але зайвий багаж заважає тобі йти. Тож, давайте поговоримо про виклики детальніше.
— Герміоно Грейджер!
— Що?
— Позич часоворот
Коли ми розповідаємо маріупольцям, що навчаємося 6 днів на тиждень з 7:00 до 22:00, на нас зазвичай кидають здивований погляд і запитують: «А відпочивати коли?». Але насправді до такої насиченості можна швидко звикнути, головне зробити це правильно. Оскільки ми «старший осередок» ( нам 18-20 років), більшість навчається в універах. Дехто взяв академвідпустку, є такі, які покинули універ, а дехто вирішив поєднувати універ і УАЛ. Серед таких щасливчиків та щасливець і я. Не хотіла втрачати один рік і навчатися після УАЛ з іншою групою. Я думала: «Я все встигатиму, бо хоча в УАЛі шалені ритми, але все зводиться до вміння пристосувати свій графік». Чи виправдалися мої очікування? Ні. Перші два місяці було все добре. Далі почали наближатися дедлайни в універі й нові проєкти в УАЛ. У результаті я стала менше спати, сидіти до ночі, а іноді — до ранку, менше спілкуватися з друзями з універу, а ще гірше — з уалівцями. Я постійно казала собі: «Гаразд, нехай я не встигаю, але все одно докладатиму по-максимуму зусиль, щоб доробити те, що почала. Чи це стовідсотково подіяло? Ні. Я досі йду на гору з рюкзаком, повним каміння — я досі не навчилася розставляти пріоритети і міксувати все те, що зі мною відбувається.
— Можна пройти?
— Ні. Пройдете пізніше.
Одна людина колись мені сказала: «Головне у цьому житті — уміти домовлятися». Я думала за три з половиною роки я навчилася цього. Але знову ж таки ні. Коли я їхала на відкриття УАЛ у київському метро, одна жінка не захотіла помінятися зі мною місцем, бо, на її думку, в метро було дуже тісно, хоча вона мала можливість пропустити мене вперед. Я не змогла їй пояснити, що я просто хотіла обійняти Олю, бо навряд чи побачу її впродовж наступних десяти місяців. Олю, яка знімала моє перше відео в УАЛ півтора року тому, яка редагувала мій текст навіть в автобусі з телефону, бо мені було важливо опублікувати його негайно, Олю, яка так багато для мене зробила. Я подумала тоді, що якби ця жінка була мною, і знала, наскільки дорогоцінний мені момент просто пройти далі, щоб обійняти Олю, вона неодмінно пропустила б мене. Так само в стосунках з іншими людьми. Я зрозуміла, що не всі люди готові ставити себе на місце іншого, тому важливо навчитися максимально об’єктивно й чітко пояснювати свою думку. В УАЛі неодноразово траплялися моменти, коли я намагалася донести свою думку, але мені не завжди вдавалося це зробити. І це ще один виклик, який я вирішую.
Читайте також:«Недостатньо просто «хочу»: як я прийшла до УАЛ?
Як мені зараз, майже після трьох місяців УАЛу? Насправді — по-різному. Я знайшла тут речі, якими насолоджуюся, знайшла людей, з якими можна поговорити. Натомість, я зіткнулася з викликами, які мені варто побороти. З одного боку, вони мене лякають і гальмують, з іншого — мотивують удосконалювати себе й рухатися далі. Усе, як завжди, залежить від сприйняття.
Редакція може не погоджуватися з думкою автора/ки.
Богдана КАПІЦА
