Реклама

Приблизно за рік до того, як поїхати в Придністров’я, я подивилася естонський документальний фільм “ПМР”, який вийшов 2014 року. У ньому на вулицях стояли російські танки, баки з квасом, бабусі хвалили керівника республіки, а співробітник “КГБ” слідкував за роботою режисера. Цього літа я таки побачила російську армію та безсмертний дух совєччини, який розкладався на балконах старих хрущовок та воскресав серпом і молотом на триколорі так званої Придністровської республіки.

У першій частині репортажу я вже розповідала, як доїхала до неіснуючого кордону з ПМР. Тепер же я розкажу, як порушила закон невизнаної республіки, успішно перетнула кордон із “КГБ” та слухала український гімн у виконанні місцевих.

Велика удача 

Ми з подругою вже повернули від Дністра. Йшли по дорозі, а з обох боків від нас був ліс. Вже вдруге ми відчували безвихідь. Приблизно через 3-4 години темнішає, але сьогодні ми мали би ночувати в Тирасполі. Пішки туди йти ще добу. Ми пройшли буквально 10 хвилин, як зупинилася машина на придністровських номерах. За кермом чоловік, а позаду діти. Вони відпочивали на річці. Водій тоді сказав нам, що ми вже нелегально перетнули кордон, але він може відвезти нас у підконтрольному Молдову, бо йому саме по дорозі. Я полегшено видихнула та згодом ми були в найближчому районному центрі. Звідти дісталися до траси. “Дивися, тут до Кишинева 50 км. Нам же не принципово їхати в ту “ПМР””, – сказала я подрузі, але вона повернула мою голову в бік іншого знаку. Він показував, що до Тирасполя їхати так само. Ми почали зупиняти машини. І нам зупинився чоловік, який їхав саме туди. Зараз я навіть не згадаю, як він виглядав і яка у нього була машина, але на моє звичне питання: “А чим ви займаєтеся”, – він відповів – а я – труповщик”. Чоловік пояснив, що розслідує вбивства і таких, як він, на всю Молдову лише двоє. От саме їхав із роботи. “Моя сестра працює журналісткою у Тирасполі. Вона спочатку була в політиці. Знаю я, як ви працюєте”, – ми вирішили не говорити з ним про політичні вподобання або цінності в журналістиці, бо вже перетинали кордон із “КГБ” у Бендерах. Водій привітався зі знайомими “кагебешниками”. Через віконечко нас запитали, за якою адресою ми їдемо та як довго будемо перебувати, навіть не дивилися речі та не просили вийти з машини.  

 

Перше місце, куди ми потрапили у Бендерах – це супермаркет “Шериф”. Цю єдину мережу супермаркетів тримає “очєнь уважаємий чєлавєк” за словами нашого водія. Він – президент ПМР. Ми мусимо поміняти гроші, бо у невизнаній республіці не працють міжнародні платіжні системи, є тільки банк Придністров’я. Труповщик пояснив, чим краще доїхати до Тирасполя та наголосив, що треба обов’язково просили квиток у кондукторів, щоб гроші йшли в бюджет республіки. Він точно відчував якусь гордість за те, про що розповідав. 

На зупинках приклеєні оголошення про службу в Російській армії, робота в Польщі, а також комусь потрібні були “жінки для роботи з тістом”. Тепер ми там, де треба. З вікна маршрутки я побачила військову частину – “Армия России”. По вулицям ходили жінки-міліцейські у формах із трикутними кашкетами, у спідницях та на підборах.

 

 

Вже стемніло. У водія ми запитали, де краще вийти, щоб було ближче до вулиці Миру:До кінцевої. А ви, мабуть, думаєте, що вулиця називається “Миру”, бо там живуть мирні люди? Тоді ви помиляєтеся”. Ми вийшли, я оглядалася на тіні, а подруга дістала ніж. Так ми йшли ввечері по Тирасполю.

Насправді, водій маршрутки вирішив посміятися з дивних туристок. Місцеві розповіли, що злочини тут трапляються доволі рідко. Та й пізніше помітили, що у ПМР скрізь дуже тихо. Люди ввечері майже не ходять, не грає голосна музика, навіть удень дуже тихо, ніхто не спішить. 

Ми гостювали в молоді, всі вони народилися в ПМР. Але перше, що я побачила в квартирі  – це прапор України на стіні. Місцева дівчина Аня привезла його з Одеси. Я не повірила, коли вона сказала, що знає українську. Як доказ Аня почала співати нам гімн. 

У школах Придністров’я діти навчаються російською, але другою мовою можуть обирати молдавську (але кирилицею) або українську. У всіх також є румунське громадянство або російське, українське, або ж декілька. “Коли нас питають, хто ми, то часто посилаємо на три букви, бо не можемо відповісти. Ми не молдавани, не росіяни, не українці, але й придністровців не існує”, – розповів Ніколай. Його мама колись переїхала в Тирасполь, бо це був великий індустріальний центр, тут вона народила сина. Це була найбагатша частина Молдови, була робота. А потім почалася війна і все це. Зараз Колі двадцять один і він, як і більшість молодих людей, планує поїхати жити закордон. Для того, щоб його не призвали на строкову службу, хлопець лежав у психіатричній лікарні з вигаданим діагнозом. Зараз він навчається в Придністровському університеті. Коли я побачила, як виглядає один із корпусів цього університету, то відчула те, що називають кон’юктивним дисонансом: великими буквами написано “Приднестровский государственный университет”, з одного боку намальований російський прапор, з іншого – придністровський, а посередині дописано “имени Тараса Шевченко”. 

Шериф повсюди

Президента республіки Вадима Красносельського називають “Шерифом”. Він і сам себе так називає на численних логотипах монопольних мереж. Вина, футбольний клуб, перукарні, заправки та супермаркети – все це прикрашає логотип “Шериф”. 

Коли ми збиралися у подорож, то вирішили взяти смаколиків для хостів, але пізніше побачили , що в місцевих супермаркетах приблизно 90% товарів із України. Здивувати чимось місцевих у нас не було шансів. Будь-які товари проходять нерозмитненими через “чорну діру” Придністровського кордону та потрапляють на полиці супермаркетів Шерифа або ж у звичайні магазини. 

Водночас ніхто не любить критикувати владу. Усі наші співрозмовники були короткослівними: “Шериф – дуже впливова людина, дуже поважна”. Звісно, можна зрозуміти, чому вони так кажуть. Ще декілька років тому ніхто не сумнівався, що республіка виглядала так, ніби у ній перегнивав “СССР”, і той естонський фільм, який я бачила, все це підтверджував. Зараз же Тирасполь, наприклад, за інфраструктурою не дуже відрізняється від провінції в Україні. Люди переконані, що антисанітарні баки з квасом прибрали,щось відремонтували, з’явилися новобудови саме через зміну керівника. 

Туризм і ПМР 

На центральній площі розвиваються прапор республіки, її міст та російський – він найвищий. По газону просять не ходити. На широкій площі для великих парадів купки людей виглядають ще меншими.

Я саме проходила повз пам’ятника “хоробро загиблим за незалежність”, як почула англійську. Група іноземців фотографувалася верхи на пам’ятнику з танком, а гід покликав нас підійти. Він дуже зрадів, коли почув, що ми з України, говорив англійською та запрошував долучитися до екскурсії. Коли ми підійшли до магазину, гід взяв долари туристів, поміняв на свої рублі та купив сітра. Після ковтка клієнт чомусь скривився, а я засміялася. “У нас тут совєт-туризм”, – розповів тирасполець. Ми не захотіли ставати частиною його групи, тому попрощалися.
“Мені подобається Одеса та Західна частина України. О, а ще я дуже люблю Польщу. Скільки разів ви там були?” – запитав Роман. Він часто проводить екскурсії полякам. Ми з подругою відповіли, що не часто буваємо в Польщі. “От розбещені українці. Я їду більше 700 км, щоб відпочити, а у вас це під боком”, – дивується Роман. Він розповів, що після подорожей у Європу звикає посміхатися перехожим, але вдома це не всі сприймають нормально. 

Ця подорож викликала в мене дуже змішані відчуття. Із одного боку всі ці совєцькі та російські знамена мене лякали та були чужими, а з іншого – я бачила українські міста, які не дуже відрізняються від Тирасполя або Бендер. Упродовж подорожі в нас завжди питали, як там із Донбасом і співчували. “У нас було не так. Ця війна тривала пару місяців. Молдавани із обох боків барикад удень пили вино, а увечері стріляли в небо. Померли ті, які напивалися достатньо, щоб попасти під кулі. Людям ділити немає чого”, – розповів малдавський водій. 

Виїхати з ПМР нам було значно легше. Вже коли перетнули кордон, то згадали, що не витратили всі рублі та тепер вони перетворилися в непотріб, бо поміняти назад їх вже не можна. На заправці перед постом поліції Молдови я купувала продукти. Довго шукала один лей (гроші Молдови), але продавець допоміг мені: “Дивіться, от у вас є десять лей, а от один рубль та інший рубль. – я здивувалася та перепитала, чи можна так розраховуватися, а продавець сказав – Звісно”. Це був пост так званих “миротворців”. Їм підходили будь-які гроші. На поліцейському пунктів у нас перевіряли документи та питали, чи батьки знають, куди ми їздили. Я ствердно кивнула, а поліцейський допомагав нам автостопити машини. 

Редакція не несе відповідальності за зміст блогових матеріалів

 

фото авторки

Анна Дікун

 

   

 

Реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here