Історія Дня Гідності та Свободи вустами нового покоління

0
298
Фото: DW
Реклама

Сьогодні, 21-го листопада, українців відзначають знакове державне свято — День Гідності та Свободи. Його запровадили згідно з Указом Президента на честь початку Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013 року.

Під час подій на Майдані їм було по 10 років. Сьогодні вони — редакція Ostroh.info.

Отож, які історії пов’язують нашу редакцію з подіями Майдану та як на нас вплинула Революція Гідності?

Діана Кондратюк — СММниця

Розпочну записувати ці думки з банального вказування віку. Мені було 10, я навчалася в 6-му класі та, здається, не надто розумілася на політичній ситуації в країні. Не можу згадати свої емоції, які я переживала під час Революції. Мабуть, було страшно й… незрозуміло?

Той період в моїй голові відображається якимись хаотичними спогадами. Ось, одного вечора повертаюся додому з гуртків і не можу подивитися за вечерею свій, улюблений на той час, російський телесеріал. Батьки пояснюють, чому. Тоді я їла суп і уважно вслухалася в новини, намагаючись проникнутися ситуацією так, як за неї переживали мама з татом.

Сиджу на трудовому навчанні в школі й шию якусь фіолетову іграшку. Заходить старшокласник, просить у вчительки фломастери. Через деякий час демонструє нам плакат із гаслом “Україну – в Європу, Януковича – в *опу”. Ніхто із старших не сказав йому, що останнє слово є некультурним.

З уроку української мови вчителька забирає трьох дівчаток, з якими вони згодом підуть на центральну Рівненську площу. Всіх розриває від несправедливості, але, здається, тільки тому, що комусь іншому пощастило прогуляти урок. Десь тоді я вперше загуглила слова “мітинг”, “інтеграція”, “коктейль Молотова”.

Пам’ятаю вчительські презентації на виховних годинах із страшними фотографіями Євромайдану та мої перші більш-менш усвідомлені есе на теми типу “Що для мене Україна?”

Сьогодні я вже можу описати свої почуття, проте не знаю, чи є такі слова, які правильно оформлять мої думки. Це неймовірна вдячність, повага, гордість і все ще нерозуміння, що хтось загинув й задля мого миру. Ми досі продовжуємо боротися за свої гідність та свободу, проте ми ніколи не забудемо Героїв!

Альбіна Карман — головна редакторка

Так випало, що сьогодні перебуваю в Києві й зранку тут було дуже гарне небо. Я просто помилувалася ним, сфотографувала, сіла на ліжко й згадала, який сьогодні день. Буквально усвідомила, що я дивлюся на чисте небо під яким не палають шини й ніхто не стріляє в людей.

Мені було 10 років, коли мама сказала: “Ну розумієш, от людей в Києві вбивають, сьогодні вбили Сергія Нігояна, ти вже доросла, щоб дивитися новини і знати, що відбувається”…Сергія Нігояна вбили. За Україну вбили. Тоді мій дитячий мозок сформував остаточну думку, якщо вбили його, то всі гідні померти за батьківщину. Я часто боюсь своєї сміливості померти за Україну й тому мало про це говорю, але часто говорю про тих, хто був на Революції Гідності. Ця Революція, напевно, перша подія від якої я почала слідкувати за подіями в країні. Та вона для багатьох, напевно, стала відрахунком до чогось більш свідомого. Та окрім цього мені дуже прикро…хоча ні, я навіть розчарована в українцях. Ми з роками розкинули оту свою єдність, яку показали на майдані, ми не такі зараз все одно. Я мрію, щоб Гідність у нас була постійна, не така, яка була на майдані, увінчалася в термін і ми всі про неї говоримо “ми гідні українці”, а така, яка буде з нами і з країною докінця. Щастя святкувати День Гідності та Свободи, але не має наша нація повноцінної ні гідності, ні свободи. Тому я й люблю цитату одного українського художника, який був на Революції: “Майдан виконав свою роль з об’єднання людей в одну громаду в плані відстоювання своїх прав і свобод,— але завжди додаю до цього, що назавжди об’єдналася лише Небесна Сотня.

Єва Коритна — журналістка

Про Майдан з тих часів я пам’ятаю мало. Можливо тому, що була на той час аж надто аполітичною, якщо так взагалі можна казати про дитину. Пам’ятаю лише картинками, як сиджу у вітальні, перебираючи іграшки, а на екрані показують полум’я.

  Так багато вогнищ ще не транслювалося по телевізору у моїй пам’яті. Але поки що це були лише картинки, лише уламки слів, лише частинки ефірного часу — все це було неймовірно далеко, десь у Києві і зовсім мене не стосувалося. Дурість!

Я задавалась питаннями: чому студенти вийшли на демонстрацію, хіба можуть якісь закони коштувати життя, чи навіть побиття?

Стала студенткою. Розумію. 

Довелося прожити декілька років з 2014 у Краматорську, де почали вивішувати українські прапори, щоб зрозуміти масштаби того, що відбулося.

Була революція. І з революцією довелося бути усім нам. 

Не хочу писати пафосних фраз. Не хочу описувати наскільки холодними і жахливими були ті дні. Наскільки вони виявилися кривавими. Не хочу говорити, як це було страшно – дивитись з екранів телевізорів, як полум’я охоплює Майдан Незалежності, бо я цього всього просто не пам’ятаю.

Для мене це сторінка історії, яку я вивчила. Яку перегорнула, але яка назавжди вкарбувалася істинами, що більше не прогорять.

Не треба особисто пам’ятати Майдан, щоб знати, що якщо буде ще – ти будеш там.

Ти будеш стояти там під українськими прапорами. 

Навіть, якщо це буде коштувати усього, що ти маєш.

Навіть, якщо це буде коштувати життя.

Революція Гідності, з її річницями та важливими датами, з її іменами та вогнями, довела, що ми нація. 

І я ніколи не хочу забувати про це.
І сподіваюся, що ніхто більше цього не забуде.

Юлія Сачко — журналістка

Коли все тільки починалось, мені будо десять років. Дехто з моєї родини одразу в перші тижні пішов на майдан. Тоді кожен наш день розпочинався з новин і закінчувався теж ними, з дня на день чекали дзвінка й хотіли почути тільки “Зі мною все добре”. Вже тоді, будучи ще зовсім дитиною, я розуміла, що все дуже погано, бо щодня бачила сльози рідних.

Якось під час трансляції з Майдану я почула вірш “Мамо, не плач…”. Напевно, він не залишив байдужим нікого й на мене справив особливе враження. Це було дуже щемливе відчуття, наче ти зараз в теплому будинку, а там люди гинуть. Якесь надто сильне хвилювання, хоч ти ще зовсім малий, але не можеш бути осторонь.
Найбільше я пам’ятаю момент, коли повернулись мої родичі. В одного за цей час виросла густа борода й він , нече, постарів на 10 років. Приїхали мовчазні, зі стомленими очима й скаліченими душами.

Ще зовсім юні ми бачили, як люди гинуть від пострілів снайперів, від страшного побиття, а в деяких від такої жорстокості просто не витримувало серце. Тоді мене переповнювала неймовірна гордість за свою країну. Але найгірше те, що українці боролись один проти одного, тільки на різних сторонах барикад. Розбрат породив і єдність. Мільйони заговорили в повний голос, людей на вулицях ставало все більше. Своєю самопожертвою вони змусили інших припинити мовчати.

Марія Нікітчук — редакторка новинного відділу

Мені було 10 років, коли кілька тисяч людей вийшли на Майдан проти наруги проросійських політиків над честю і гідністю багатомільйонної української нації.
Прапори України та ЄС, засилля плакитів, вщент заповнений людьми столичний Майдан, багатолюдна співанка, церковні дзвони, “тітушки”, “беркут” — кадри телеекрану, які запам’яталися юній п’ятикласниці.

Як і переважна більшість українців, я спостерігала за революційними подіями, проте осторонь. Тоді я абсолютно нічого не тямила у політиці, і це, певною мірою, добре, адже від політичих схем Януковича і стагнація у 2010 році вже незалежної України і досі жахаюся.

Ті, хто не міг поїхати до столиці, виражали свою непокору і прагнення до свободи на мітингах місцевого масштабу. Один з них пам’ятаю і я. По заметеній снігом вечірній вулиці міста я бігла з дитячого центру творчості. І от вже завертаю на площу і бачу кількадесят чоловік у балаклавах, котрі розпалюють багаття з шин і виголошували гасла. Картина мене шокувала. Діставшись додому я глянула на екран телевізора, який у період Майдану майже не вимикали. На всеукраїнському каналі показували цей же мітинг. Декількох людей заарештували.

Опісля подій Майдану революційні іскри жевріють всередині усіх українців і українок. А про ціну демократичних свобод, зокрема гідності, нам нагадують вулиці Небесної Сотні і пам’ятна дата — 21 листопада День Гідності і Свободи.

Нагадаємо, що минулоріч журналістка Ostroh.info зібрала 5 спогадів острожан, які брали участь у Революції гідності

 

 

Реклама