Карантин — не вирок: яке ж дистанційне навчання в Українській академії лідерства
Чотири тижні тому я заповнила свою стіну чорно білими фото дорогих мені людей, встигла взяти у бібліотеці потрібні книги (треба було набрати більше), розписала собі цілі на місяць, а ще почала використовувати монохромний режим у телефоні, щоб хоч трохи поберегти очі.
Карантин вплинув на моє життя. Але я вже адаптувалась. Так само, як і адаптували навчальну програму в Українській академії лідерства (якщо ви читаєте про неї вперше, прогляньте мої попередні блоги, там більше інформації). Тож, поки я маю трохи вільного часу, розповім про дистанційне навчання в УАЛ.
Але спочатку передісторія: як для мене розпочався карантин
Залишалося дві хвилини до відправлення потягу «Київ – Маріуполь». Я помітила, що моєї подруги, яка теж мала б їхати в УАЛ зі мною у вагоні, немає. Подумала, що вона запізнилася. Насправді Юля не сіла в поїзд спеціально. Потяг рушив о 20:06. А о 20:08 я відкрила чат у телеграмі й дізналася, що все-таки ми не повертаємось у Маріуполь через карантин. Наступна зупинка після Києва – Дніпро, тому я вирішила не випробовувати долю і доїхати в Маріуполь, а тоді вже якось добиратися додому.
Гарною новиною стало те, що окрім мене, в осередок повернулася ще й моя подруга з Харкова. От як буває, коли вирішуєш приїхати завчасно. Лише дві студентки УАЛ у другий день карантину в маріупольському осередку – ось так це було. Тоді ми ще не знали, що скажемо Маріуполю надовго «До побачення». Ми купували какао у «Veterano», куталися у коцик і говорили про життя біля нічного моря. Коли це відбудеться знову?
Я поверталася додому з кількома пересадками через Запоріжжя і Дніпро, поїздами, автобусом і бла-блакаром. В Україні набувала розмахів пандемія, можливо, хтось вже почав панікувати, а я тішилася, що нарешті опинилася вдома. Тут я не була ще від зимових канікул. Моя мама теж була неймовірно щаслива мене бачити. Як тільки я приїхала, того ж дня почалося дистанційне навчання в УАЛ. Карантин не перетворився на канікули, ми не перенесли навчання на інші місяці, просто адаптувалися. Це одна з тих речей, які найбільше мені подобається під час таких ситуацій як пандемія, – швидка реакція на виклики. Адаптуватися довелося нацофісу, нашим менторам, лекторам, і звісно нам, студентам і студенткам.
Яке ж дистанційне навчання по-уалівськи?
Навчаємося за розкладом, як і раніше. Просто зараз більше онлайн і більш інтерактивно. Кожен ранок розпочинаємо з нестандартного фото. Ми прокидаємося до 7.00 і скидаємо своє фото (із застеленим ліжком, звісно) у загальний чатик (до речі, сьогодні я вперше проспала). Щоб ми не хитрували, кожного дня команда задає тематику фото: ми фотографувалися з яйцем у холодильнику, з улюбленою фотографією, вазоном – така-ось різноманітність.
Мабуть, більше розповім про освітню частину. Лекції тепер перенеслися в онлайн-формат. Ми використовуємо «Zoom». Звісно, поганий зв’язок іноді гальмує роботу, але це не створює великої завади. Тим паче, ми маємо можливість ставити питання і дискутувати онлайн. Крім цього деякі відео лекцій записуємо. Це дуже зручно: сталися перебої з Інтернетом чи захотів «освіжити» знання – переглянув лекцію знову. Дистанційне навчання відобразилося і на нашому волонтерстві. Зазвичай в УАЛ ми волонтеримо щосереди. У Маріуполі ділилися на групки й охоплювали кілька точок упродовж дня: гралися з дітками в школах-інтернатах, допомагали самотнім бабусям по господарству, дбали про тварин у зоопарку і ще багато всього. Тепер волонтеримо у режимі онлайн. Я, наприклад, перекладала статтю для Вікіпедії, писала пости для кількох громадських ініціатив. Пандемія не перешкоджає допомозі онлайн.
Ще один пласт програми розвитку УАЛ – наші проєкти. Оскільки ми взаємодіємо з громадою, планували реалізовувати проєкти в Маріуполі. Попередньо розробили ідеї, представили їх експертам, почали шукати ресурси, і навіть запустили деякі проєкти. Тепер довелося знову ж таки адаптовуватися. Більшість проєктів переформатовуємо в режим онлайн. Наприклад, «Фільмарі» – планували робити відкриті кінопокази сучасних українських фільмів. Тепер робимо теж саме, але тільки у платформі «Kosmi». Але й такий формат має свої плюси, наприклад, обговорення онлайн із режисером чи актором. Ті проєкти, які безпосередньо стосуються Маріуполя, нам допомагають реалізовувати місцеві. Для мене така взаємодія є показником впливу УАЛу на місто, і особисто я під час карантину покладаю багато надій саме на активних маріупольців. Так, ми з друзями реалізовуємо два проєкти «Тарілка. Маріуполь» і «VYUNKO». Перший – це збір продуктів для пенсіонерів і людей з інвалідністю в Маріуполі. Другий – безкоштовна волонтерська доставка цих продуктів. Дуже приємно, що кілька маріупольців відгукнулися і долучилися. Зараз вони комунікують з представниками супермаркетів, місцевими ГО і шукають нових волонтерів.
І ще декілька плюсів дистанційного навчання. Щоб життя не здавалося нудним та одноманітним, ми додали трішки різноманіття в програму. Наприклад, запровадили імідждні. По вівторках і п’ятницях одягаємось у певний cтиль або якийсь елемент одягу. Крім цього традиційних спільних рефлексій ніхто не скасував. Знову ж таки, ми перенесли їх в онлайн-формат. Однак, не тільки ми почали користуватися «Zoom», а й наші батьки. Карантин, дистанційне навчання, як це впливає на зміни в програмі – у наших батьків виникло не менше запитань, ніж у нас самих. Окрім цього для менторів важливий фідбек наших рідних. Тепер наші батьки і ментори регулярно влаштовують онлайн-розмови.
Карантин не заважає формаційному процесу
Звісно, як же не згадати про мінуси. Нам довелося відмовитися або ж перенести на пізніше деякі локальні ініціативи. Мені не вистачає живого спілкування як зі студентами, так і з менторами та знайомими маріупольцями. І звісно, формат «постійно онлайн» особисто мені трохи набридає. Відчуваю свою прив’язаність до ноутбука й телефона (лайфхак: час від часу ставлю екран у монохромний режим). Допомагають велопоїздки, біг у лісі й іноді якась хатня робота. Мабуть, найсумніший мінус – те, що швидше за все (нам сказали 90%) експедиції в ЄС не буде, для маріупольського осередку – у тому числі й поїздки у Францію.
Однак все це не стає на заваді навчальній програмі, а отже, нашому формаційному процесу. Саме карантин навчає мене самодисципліни. Це ідеальна підготовка до життя після УАЛ. Більше того, я порадила б у кінці року зробити таку програму дистанційного навчання на тиждень-два для майбутніх студентів. Саме це дасть зрозуміти, наскільки важливо брати від академії по-максимуму, а ще ставати агентом чи агенткою змін тут і зараз.
Богдана КАПІЦА
